Велика політика України: підсумки та прогнози

Навіть риторичне «існує чи ні коаліція» – це вже навіть не питання на порядку денному, а радше невелика ремарка до парламентського життя.

Як показує історія, депутати в потрібний момент знаходять достатньо аргументів, аби єдиним фронтом проголосувати за ключові реформи, пропоновані урядом та президентом. Однак єдності щодо політичної відповідальності за ухвалені рішення ми не спостерігаємо. Та й чи можна назвати слуг народу справжніми коаліційними союзниками? Навряд.

Періодичні блокування трибуни, взаємні звинувачення в корупції, «тотальній зраді» та олігархічних змовах – яскравий доказ того, що політичний процес у нашій країні проходить у «найкращих традиціях» українського парламентаризму – відсутності традицій.

Старт президентської кампанії

Politeka запитала в експертів, як вони оцінюють політичний сезон-2017 та чого чекати у наступному.

На думку політолога й експерта громадської організації «Слово і діло» Валентина Гладких, централізація влади наступного року лише посилюватиметься.

Окрім звичної персоніфікації, є всі підстави говорити, що президент сконцентрував у своїх руках велику кількість повноважень. Усі інші гілки влади слабші. Виконують допоміжну роль.

Уся новітня історія України оберталась навколо конфлікту між президентом та парламентом. Нинішня ВР «у суху» програла цю боротьбу.

Президент, хоч і неформально, впливає на судову гілку влади, ГПУ. Крім того, не треба забувати, що пропрезидентська партія є однією з наріжних фракцій, які сформували коаліцію. Відповідно – коаліційний уряд.

Порошенко скористався всіма можливостями, які перед ним відкривались у межах наявної Конституції. З одного боку, це дає йому можливість реалізовувати свої ідеї, наміри. З другого боку, на нього лягає відповідальність за всі провали, які відбуваються.

Але не забуваймо, що влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно.

Також варто зауважити, що в 2017 році неформально розпочалась передвиборча кампанія. Хоч всі потенційні кандидати на цю посаду давно відомі. Тут немає несподіванок.

Справжні політики завжди перебувають у передвиборчому циклі.

Що ж до персоналій, то той же Садовий самоусунувся від президентських перегонів, коли відмовився обіймати будь-яку посаду в коаліційному ряді першої коаліції.

Думав, що найрозумніший, а непопулярні рішення уряду погіршуватимуть його стартові можливості. Хай там як, його політична сила «Самопоміч» усе одно перебуває у парламенті та відповідає за ухвалені рішення, як і решта.

Щодо ще однієї кандидатки на президентське крісло Юлії Тимошенко, то нещодавнє рішення Стокгольмського арбітражу (Нафтогаз нібито скасував усі контракти, укладені Тимошенко в 2009 році, заощадивши Україні понад 74 млрд дол. – ред.) жодним чином на президентські перегони не впливає.

Але це рішення використовуватимуть у внутрішньо-політичних баталіях. У Тимошенко інша проблема – її рейтинг є сталим. Коливається в межах 13-16%. За останні чотири роки нічого не змінилось. І той факт, що вона є лідеркою перегонів – не особиста заслуга. Це лише означає, що її потенційні конкуренти мають іще менші рейтинги. Хоч їхні рейтинги, на відміну від Тимошенко, коливаються.

Думаю, президентські амбіції Тимошенко нічим не обґрунтовані. Її фігура вже не сприймається як реальна альтернатива.

Як і не є альтернативою такі персоналії, як Вакарчук чи Зеленський. Вони в принципі не є політиками. За ними не стоїть жодна політична сила. Їхні рейтинги є свідченням тотальної зневіри українців у наявному політичному класі. Але вони не є спаринг-партнерами Порошенка. Це банальні спойлери, проекти, які запустили технологи. Мета – вийти в електоральне поле, аби відібрати частину голосів у опонентів. Орієнтовані на протестний електорат.

Як показав цей рік, іще одна фігура – Саакашвілі – робить усе, аби продовжити собі політичне життя. Кайфує від усього цього. Хотілось, аби увійшов у історію як політик-реформатор, а не як клоун.

Навколо нього намагаються згуртуватись різного типу політичні сили, у яких немає жодних шансів потрапити до парламенту. Хоч будь-які протести – це добре. Змушують владу замислитись, у чому ж причина невдоволення народу, та усунути цю причину.

Українська політика продовжує деградувати. Але цей політичний клас не відповідає нинішнім умовам. Приречений на зникнення. Якщо вони самі не зійдуть із цієї політичної арени, то їх звідти знесуть у насильницький спосіб.

Конфлікт еліт та вулиці

Віктор Небоженко, соціолог, політичний експерт:

Будуть конфлікти всередині політичних еліт. Зокрема, між міністрами, керівниками комітетів ВР, Кабміном та АП тощо.

Це все загострюватиметься. Наближається криза, а якоїсь групи, яка б узяла на себе відповідальність за долю країни, немає.

Уже не кажу, що будуть конфлікти між консервативними правоохоронними органами типу ГПУ та новими антикорупційними органами. Тут боротьба буде дуже гострою.

Окрім того, бачимо, що посилюється вулична активність. Зокрема, з боку націоналістів, соціалістів, націонал-демократів, прихильників Саакашвілі тощо. Усе це також збільшуватиметься. І це – несподіванка для України. Невідомо, як усе це вирішиться.

ВР, Кабмін не виконують своїх елементарних функцій – ні в законодавчому аспекті, ні в реформаторському, ні в оборонному. Зростатиме  вулична активність не лише в Києві, а й в інших містах. Ми вже бачимо, що крім Саакашвілі організовуються люди, які відверто підтримують того ж президента. Це дуже важливо. Фактично різні групи тиску з’ясовуватимуть на вулиці відносини одна з одною. Такого раніше в Україні не було.

Переформатування всередині парламенту не буде. До виборів усе стабільно. Депутати навіть не приховують, що їм зручно натискати кнопки, голосувати, але при цьому ні за що не відповідати. Вперше парламент у центрі Європи не має більшості, відповідно – не несе політичної відповідальності. Для країни це дуже погано. Адже президент перекладатиме всю відповідальність на Гройсмана. Той – на Парубія. І так далі.

Тема війни в риториці політиків у 2018-му триватиме. Але США змусять Росію обмежити свою присутність на Донбасі. Там з’являться миротворчі центри. Для України це дуже важливо. У цьому зацікавлені й Москва, і Вашингтон. Це ще не означає, що буде звільнення Донбасу, але росіяни намагатимуться забрати великі збройні угрупування з регіону.

Конфлікти між владними структурами можуть призвести до викиду якогось чорного компромату. І це, в свою чергу, може призвести до спалаху антикорупційної діяльності.

Самі ж антикорупційні органи дуже сильно обставлені бюрократичними бар’єрами. Вони не будуть ефективними. Поява Антикорупційного суду також нічого не змінить. Якщо він і прийматиме якісь рішення, то питання – куди дівати цих корупціонерів? У нас із тюрмами ще гірше, ніж із судами.

2018-й не можна буде назвати роком великих реформ. Жодну реформу не доведено до кінця. Все зроблено так, аби нічого не можна було змінити. Немає лідерів реформ, є лише ті, хто себе так позиціонує. Як і немає персональної відповідальності. Тож особливих змін не варто очікувати.

Перезавантаження Мінська

Петро Олещук, політолог:

Нагадаю, півтора місяця тому відбулась публічна зустріч Путіна з Медведчуком у присутності російського патріарха Кирила. Там, зокрема, Медведчук звернувся до президента РФ щодо необхідності допомоги в процесі обміну військовополонених, що і передбачали Мінські домовленості.

Хоч як «дивно», Путін оперативно погоджується. Проводить розмови з ватажками невизнаних республік. Ті одразу активізують процес. Складаються списки і відбувається сам обмін.

Протягом усього цього процесу російська сторона підкреслювала важливість фігури Медведчука. Це невипадково. Пов’язано з тим, що Росія серйозно налаштована, аби розглядати останнього як одну з ключових фігур української політики й основного комунікатора між Москвою та Києвом.

Так посилюють його політичну вагу. Ми побачили, як українські політики брали участь у цьому обміні. Це показує, що для нашої політичної еліти це все дуже важливо.

Медведчук відомий завдяки своєму «мирному плану», який повністю відтворює логіку Мінських домовленостей. При цьому наголошує на ухваленні політичних рішень українським парламентом – законів про амністію, особливий статус окупованих територій та закріплення його в Конституції, проведення виборів у окремих районах Донецької та Луганської області.

Фігура Медведчука – це певний меседж із боку російської влади щодо умов подальшої співпраці з Україною.

По суті, обмін полонених став одним із пунктів реалізації Мінських домовленостей. Це спроба їхнього перезавантаження.

Важливо, що активізація обміну відбулась через деякий час після того, як у ВР розпочали розгляд законопроекту про реінтеграцію Донбасу, де Росія визнавалась агресором. Обмін полоненими виглядає грою на випередження, яка змінила напрямок політичного дискурсу в Україні з оголошення Донбасу окупованими районами до спроби перезавантажити Мінські домовленості. 2018 рік пройде саме під цим гаслом. Почали з гуманітарної царини. Це суспільство сприймає нормально.

Позитив це чи негатив для України – складно відповісти. Адже з боку України неодноразово лунали заяви, що альтернативи Мінську немає. Але, водночас, реалізація багатьох пунктів викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Питання – хто тут домінуватиме.

Логічно, що домовленості можуть бути реалізовані на основі компромісу. Один із сценаріїв – заведення на Донбас миротворців. Але рік закінчується, а до Радбезу ООН відповідна резолюція так і не надійшла. Тож принципових домовленостей тут немає.

Романія Горбач