«План Маршалла» для України: хто і чому не дасть грошей

Його суть у тому, що з 2018 року протягом десяти років політики пропонують виділити Україні 50 млрд євро для заохочення малого і середнього бізнесу.

“Нам дуже важливо, щоб допомога, яка потрапляє в Україну, була ефективною, щоб донори охоче виділяли для цього кошти, щоб їх не лякали вияви бюрократії і корупції, які ще є. Одночасно ми бачимо, що час не є нашим союзником, адже люди втомилися від війни, від бюрократії, від митарств”, – заявив Литовський міністр закордонних справ Лінас Антанас Лінкявічюс.

Він також вважає, що “План Маршалла” варто називати “Європейським планом”.

“Ми вже не називаємо цей план “Планом Маршалла”, оскільки є асоціації з іншим планом, в інший час і з інших причин. Але ми називаємо це “Європейський план” для України”, – наголосив міністр.

Піар-план

Власне, «Європейський план допомоги» обіцяють представити на Саміті Східного партнерства, який відбудеться 24 листопаді 2017 року в Брюсселі.

Подібні саміти проходять раз на два роки. Минулий відбувся в травні 2015-го в Ризі.

Традиційно на таких заходах ЄС і країни-партнери оцінюють ситуацію в регіоні та вибудовують подальший план співпраці.

За словами екс-прем’єр-міністра Литви Андрюса Кубілюса, який є одним з авторів документа, “план Маршалла” для України підтримали не лише в Литві, а й у Конгресі Європейської народної партії (ЄНП) та позитивно оцінили в Державному департаменті, Конгресі США.

Раніше єврокомісар Йоханнес Хант заявляв, що Єврокомісія вже зараз має необхідні інструменти для виконання довгострокового плану допомоги нашій державі. Проте він не став чітко прогнозувати, чи буде затверджено цей документ. Лише запевнив, що гроші виділятимуть відповідно до вимог проведення реформ.

“Ми готові давати гроші, але не будемо давати їх без чітких критеріїв. Вибачте, що повинен це говорити, але рівень довіри не дуже високий, і тому ми платимо тоді, коли щось зроблено”, – наголосив він.

За словами економіста Андрія Новака, в Європейському плані фіндопомоги українська влада насправді не зацікавлена.

Оскільки важко уявити нинішніх українських політиків, які би дозволили зовнішнє фінансове управління і не хотіли б бути долученими до обіцяних 5 млрд євро щороку – цих фінансових потоків. Якраз найбільший опір, як не дивно, є зі сторони українських політиків, хоч вони і змушені публічно підтримувати подібну ініціативу. Логічно, що Європа не може допустити нашу владу до цих грошей, знаючи рівень корупції в Україні».

Такоє експерт вважає, що обіцянки, які лунають із вуст західних політиків, не підкріплені реальними грішми.

«Ідею “Плана Маршалла” справді просувають, але поки що під неї немає відповідних фінансових фондів, – наголошує він. – Немає погодження з ЄС. Більше того, на Саміті Східного партнерства, який заплановано на кінець листопада, поки що в порядку денному немає навіть згадки про Європейський план для України. Литва та Польща лобіюють це питання, тому що вони не за чутками знають, що таке «російський чобіт» на їхній землі. Розуміючи, що зараз Україна – єдина, хто стримує російську агресію, готові всебічного нас підтримувати. Зокрема, і економічно. Саме тому ці пострадянські країни є найбільшими прихильниками такого плану, на відміну від країн Західної Європи, які керуються ефективністю використання допомоги. Тому зараз цей план виглядає лише як піар-продукт. Підтвердженням цього є те, що про нього говорять уже років три, а реалізації досі немає.

За сьогоднішнього рівня корупції в Україні говорити про отримання фіндопомоги не доводиться.

Саме тому автори Плану, презентуючи його в сеймі Литви, відзначали, що під нього треба створити в Україні ще один орган, який займатиметься контролем цих грошей. Інакше кажучи – немає довіри до чинних державних органів – до уряду, Нацбанку, президента. Крім того, для економічного ривка нам потрібно значно більше, ніж п’ять млрд євро на рік. Ці кошти можуть стимулювати збільшення росту ВВП на 6-7%. Це не рятує ситуацію. Прорив – це ріст 10-15%. Для цього мають бути відповідні інвестиційні умови, яких у нас зараз немає.

Свідченням цього є те, що за 10 місяців цього року в Україну надійшло «аж» 1,6 млрд  дол. З них більша половина – наші ж реінвестиції з офшорів. Переважно – кіпрських. Тобто реально прямих іноземних інвестицій маємо 0,5 млрд дол. на рік. Для такої держави як Україна можна вважати, що це взагалі відсутність інвестицій».

Хто посунеться заради України?

Якщо вимоги МВФ – цілком зрозумілі та озвучені, то мотивацію авторів “Плану Маршалла” доволі складно зрозуміти.

«МВФ дає гроші країні в борг, який виплачується з бюджету, – розповідає Новак. – Вимагають одного – платоспроможності держбюджету. А так званий “План Маршалла” – це інвестиції та кредити під конкретні виробничі проекти. Тобто під чинні підприємства або створення нових. Тому це ризик для багатьох інвесторів та кредиторів, адже це гроші, які не лягають на держбюджет. Не довіряють своїх грошей українській владі. Перспектива одна, і вона лежить винятково в політичній площині: поступова зміна сьогоднішнього політикуму на гравців іншої якості. Це варто робити еволюційно – через вибори».

На думку політичного експерта Валентина Гладких, ключова проблема України – не у відсутності Плана Маршалла, а в браку вигідних інвестиційних проектів.

Дефіцит інвестицій до України – це наслідок, а не причина. У нас бракує інвестиційних проектів. Ми досі не знайшли свого місця в глобальному розподілі праці. Там, де є прибуток, гроші активно інвестуються: порнографію знімають, борделі відкривають, сурогатне материнство розцвітає, найманці по всьому світу їздять. Ось в це нині інвестують, більше – ні в що».

Експерт зауважує, що високопосадовці в ЄС доволі стримано сприйняли пропозиції надати Україні “План Маршалла”.

«Якщо ми говоримо про принципи, за якими розвивалась японська, корейська індустрія, то там все доволі просто, – розповідає Гладких. – Перше – імпортзаміщення. Це означає, що місцеві товари повинні витіснити з власного ринку імпорт. Тобто українські товари мають посунути з ринку товари, які зроблені, зокрема, в Західній Європі. Друге – має бути політика стимулювання експорту. Бо і в Південній Кореї, і в Японії допомогу від держави отримували лише ті корпорації, які здійснювали зовнішню експансію – захоплювали зовнішні ринки. Логічне питання – хто зацікавлений в тому, аби посилювати конкуренцію? Ніхто.

На західні гроші розраховувати не варто, адже інвесторів цікавлять дві речі – рівень ризиків і потенційні дивіденді. В Україні обидва не відповідають очікуванням. Навряд чи хтось захоче інвестувати 100 млн дол. в завод, який потім чийсь синок відіжме.

Якщо запропонувати якісну модель для інвестування, без корупційних ризиків, то охочих інвестувати буде валом, і без “Плану Маршалла”. Ніхто не дає гроші за принципом «дайте нам гроші, бо ми хороші».

Романія Горбач