Больові точки: хто вкрав українські «нобелівку», «оскар» і «греммі»?

Щодо відсутніх світових досягнень вітчизняного мистецтва постулат теж правильний. Але тільки почасти. Бо крім бюрократичної чесності нам категорично не вистачає системності та креативності.

Не секрет, що древнє китайське прокляття «Щоб ти жив у епоху змін!» не поширюється на діячів мистецтва.

Саме в такі періоди і народжуються геніальні романи, фільми, картини, музичні та інші твори, що завойовують світ. Прославляють навіки своїх творців і країну, про яку вони розповідають.

Згадаймо недавню історію. На зламі епох після перевороту 1917 року в світову літературу увірвалися Маяковський, Єсенін, Мандельштам, Пастернак, Булгаков, Олеша та ще ціла плеяда видатних літераторів.

А були не лише літератори, були Шварц, Станіславський, Меєргольд та інші.

Саме крах звичних підвалин життя, великі звершення і великі лиха, вир людських доль, злети і падіння, жертовність і підлість, що крокують поряд — усе це і є тим живильним бульйоном, в якому визрівають шедеври мистецтва.

Уже зрозуміло, до чого я хилю?

До того, що саме зараз Україна переживає напрочуд сприятливий час для творчих людей. За нікчемний в історичному сенсі відрізок часу промайнули два майдани, грянула війна, було окуповано й анексовано частину нашої території. Не треба шукати сюжетний конфлікт — їх безліч. Скільки завгодно позитивних персонажів, які так чи інак захищають Україну. Не менше антагоністів із боку недоімперії, та й із боку української влади, супутньої агресору. Герої, зрадники, пристосуванці. І розломи, що проходять через дружбу, через сім’ю, через долю…

І де наш «Тихий Дон»? Що заважає з’явитися українському «Доктору Живаго»? А як щодо нашого «На східному фронті без змін»?

Якщо почати розбиратися в системі, то з’ясується: похід за всесвітньою славою скрізь і завжди виконується приблизно за одним алгоритмом. Спочатку книга, фільм, театральна вистава, пісня, картина (хоча з живописом трохи хитріше) завойовують популярність у своїй країні. Потім їх помічають у світі, адаптують і просувають. І далі — ті самі «оскари», «нобелівки» та інші елементи світового визнання.

Але ось що з’ясовується.

В Україні неможливо розкрутити будь-який твір мистецтва до загальнонаціонального визнання, за винятком, може, відеокліпів, які є переважно разовою продукцією.

Приміром, український тираж блискучих книг мого товариша й заодно чудового письменника Яна Валетова становить півтори тисячі примірників. Півтори тисячі на сорок (чи скільки вже там у нас) мільйонів населення! Відповідно, гонорар за книгу становить смішну суму, яку можна залишити в хорошому ресторані за один захід (добре, що Валетов іще й бізнесмен, із книг не живе). Тобто письменництвом, акторством, режисерством і подібною творчою працею забезпечене життя, порівнянне з життям українського прокурора чи судді, не вибудуєш. І навіть успішність зірок нашого шоу-бізу забезпечується бюджетною підтримкою, комерційним спонсорством і російськими заробітками.

Тут важливо наступне: якщо творча людина не має, як на Заході, видимих зовнішніх ознак успішності — дорогого житла, розкішної машини тощо, то вона нецікава нашому вже багато в чому споживацькому суспільству. А отже, ніхто не цікавитиметься її творами. Це черговий варіант давнього афоризму: «Бідний, бо невідомий. А невідомий, бо бідний». І порочне коло замкнулося.

Тобто самопливом проблема завоювання Україною культурного світового простору не вирішиться. І якщо нас, хай не зараз, а в найближчому майбутньому, цікавить формування позитивного іміджу України, то необхідна цілеспрямована державна стратегія.

Необхідне створення спеціалізованого агентства з правом використання бюджетних і небюджетних коштів. Це агентство має формувати щось на кшталт держзамовлення на створення творів культури на важливі для України теми, а також відбирати такі твори. І потім активно й винахідливо їх просувати у світі, зокрема залучаючи зарубіжні промоушн-фірми в режимі аутсорсу.

Річ у тім, що сьогодні навіть шедеври мають потребу саме в просуванні. Замість ілюстрації: як працює кіноринок.

Приїжджаєш зі своїм фільмом у якусь Венецію, оформляєш свій стенд. Повз тебе тусуватимуться різні діячі кіносвіту, зокрема ті, які закуповують фільми для показу по своїх прокатних мережах або телебаченню. І за перший рік вони у тебе нічого не купують, лише поблажливо фіксують твоє існування.

На другий рік, якщо ти з’явишся там, до тебе підійдуть, поцікавляться, чи є в тебе щось нове або все торішнє, тобто ти реально працюєш і розвиваєшся або намагаєшся впарювати старі напрацювання.

На третій рік можуть щось і купити — для показу на задвірках світу. Але в тебе вже з’являється позитивна історія взаємодії зі світовим кіноринком. Ось так крок за кроком до успіху.

Зі світовим книжковим ринком — те саме. Але навіть наші найкращі видавництва, як-от харківське «Фоліо», мають можливість розмістити на таких заходах лише скромний стенд, який не викликає ажіотажу в західних видавців.

В інших сферах мистецтва — аналогічно.

Потрібна преса, потрібні інформаційні приводи, потрібні контрольовані сенсації і все те, на що нині ведеться широка публіка. Це серйозна кваліфікована робота, якою у нас зараз ніхто не займається (не згадуйте при мені Мінстець, дуже прошу!).

Зрозуміло, в просування художнього твору включено і промоушн його в Україні.

Приблизно за такою схемою діють багато західних держав. І так свого часу робив СРСР, а зараз — недоімперія.

Питання: це складно — забезпечити яскравий наступальний промоушн українських творчих шедеврів? Та ні, жодних трансцендентних сингулярностей: виділити кошти і сформувати команду досвідчених професіоналів, яких у нас, слава богу, в цій сфері вже достатньо.

Це можна робити вже зараз? Ні, бо зараз будь-які кошти все ж таки скорумпують та зофшорять. Ну, або бездарно профукають.

А отже, готуємо зміну влади і включаємо до пріоритетів стратегічну програму формування позитивного міжнародного іміджу України як культурної столиці світу. Нас чекають великі справи!

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka