Телетайп: що відбувається, коли нічого не відбувається?

У ЗМІ всі обговорюють законопроект про інтеграцію Донбасу, плюси, мінуси, все таке. Але ж, панове-товариші, його ще не ухвалили загалом! Не підписали і не передали до друку! А у нас, немов у голлівудському трилері, сюжет змінюється з катастрофічною швидкістю і в ньому все можливо.

Ось уже з’явилися повідомлення про серйозне доопрацювання «деокупаційного», за версією «Нарфронту», законопроекту. Хоча це й суперечить регламенту ВР, який передбачає, що до другого читання можуть бути лише непринципові коригувальні правки. Але кого це у нас хвилює? І в законопроект коаліційного розбрату обіцяють додати Крим як окуповану Росією територію, а також прибрати прямі та завуальовані посилання на «мінську змову».

Але ж це буде практично новий законопроект! І за настільки радикально перероблений документ можуть проголосувати його нинішні критики — «Народний фронт» і «Самопоміч». Зате відмовляться підтримувати БПП і Опоблок. Що це означатиме для нинішньої нібито коаліції в Раді?

І точно такі новації в законі не влаштують тих, для кого його переважно й ухвалюють — США та РФ.

Зауважте, виразної інформації щодо переговорів Курта Волкера і Владислава Суркова немає, а пісні про знаходження точок взаєморозуміння — це суто політичне караоке для ЗМІ. Тобто ні до чого конкретного й однозначного не домовилися. Що, між іншим, означає, що переговори поки тривають за планом Суркова.

На цих переговорах прямо стикається класична сила — економічна, військова, геополітична, яку уособлюють США, з постмодерністською і напіввіртуальною нібито силою, в яку вдарилася Росія.

Тут дуже цікава, бо незвична, ситуація. І потрібен літературний відступ.

Волкер відстоює інтереси своєї країни та її союзників за багаторазово обговореною та узгодженою зі своїм керівництвом схемою. Сурков вдає, що відстоює інтереси своєї країни, а насправді начебто бореться за незрозумілі персональні інтереси свого господаря Володимира Путіна. Але це, знов-таки, черговий імітаційний шар!

На моє переконання, Сурков грає в надзвичайно азартну гру: замість парламентера від Росії він грає деміурга, вибудовуючи фантасмагоричне дійство, в яке поступово втягуються сильні світу цього.

Важливо розуміти, що Сурков давно вирішив для себе тривіальні життєві завдання: він іще в банку «Менатеп» у Михайла Ходорковського офіційно отримував понад мільйон доларів на рік, а вже зараз рахунок на десятки мільйонів. Тож гроші для нього не мають вирішального значення. Ним рухають внутрішні спонуки збоченої творчої самореалізації.

Він — літератор, причому дуже непоганий. Він рідкісний ерудит. Фантастичний маніпулятор. А ще у нього, скажімо так, певні психофізіологічні девіації. А найбільш точне визначення для нього — витівник. Витівник у стилі Достоєвського, який майстерно вибудовує надзвичайно заплутану, суперечливу ситуацію, а потім, з насолодою творця, спостерігає, що з усього цього неподобства вийде.

Письменник грає зі своїми персонажами і сюжетними ситуаціями на книжкових сторінках, а Сурков намагається грати великими людьми і навіть цілими країнами в житті. Спочатку він став ідеологічним «сценаристом» орвелівської перевернутої реальності та «нового середньовіччя» в Росії. Потім перейшов на вищий рівень — розкрутив людожерську ідею «російської весни», що включає «чемну» анексію Криму і бандитсько-іхтамнєтську «новоросію».

Тепер своїми витонченими пальцями щипача він намагається розставляти по дошці вже геополітичні фігури. Не питання, що він погано закінчить — занадто багато знає. Питання в тому, скільки ще встигне накоїти, поки не вигорить зсередини.

До відома: словесне блювання президента Земана — один із фрагментів цієї «великої гри».

Сумніваюся, що Курту Волкеру доводилося стикатися з персонажами, подібними до Суркова. У всякому разі, йому доводиться вирішувати нетривіальне завдання пошуку раціональних рішень з ірраціональним переговірником.

А в Україні привертає увагу ще один ірраціональний і навіть гібридний персонаж, а точніше – мас-медійний продукт Міхеїл Саакашвілі.

Заявлений ним вуличний протест, покликаний здригнути владу і змусити її виконувати сподівання громадянського суспільства, дедалі ближчий. Але визначеності, хто та як братиме в цьому участь, досі немає.

Або Міхеїл Саакашвілі, Валентин Наливайченко та їхні прихильники — генії конспірації, а їхні титанічні організаційні зусилля щодо акції 17 жовтня залишаються непомітними для стороннього спостерігача, або вони необачно покладаються на «самоорганізацію протестних мас» і витівка закінчиться оглушливим пшиком. Що стане черговим розчаруванням і серйозно вдарить по всіх протестних перспективах в Україні.

До речі, під час «прориву» кордону Міхеїл Ніколозович покладався на те, що складеться саме собою. І якби не ті, хто був поруч із ним, то Саакашвілі й сьогодні виконував би Герцена з дзвіночком на шиї в екзилі.

Адже йдеться не лише про кількісний — близько ста тисяч учасників — показник. Важливіший якісний склад мітингу. Дуже важливо, чи опиняться серед протестантів громадянський корпус «Азову», «Правий сектор», «Свобода» — тобто сили, які так чи інак взаємодіють із владою.

Якщо вони братимуть участь, то це означатиме, що закляті союзники «Нарфронт» і БПП намагаються використати протестні настрої для зміцнення своїх електоральних позицій, як це відбувається, наприклад, із законопроектом про реінтеграцію Донбасу. Отже, жодної смислової зміни ситуації не відбудеться. А будуть чергові смертельні сутички нанайських хлопчиків під килимом.

Тож, судячи з усього, нинішнє затишшя — це інша, прихована до часу, форма активної діяльності, яка обов’язково вийде назовні. Ну, як бурхливе розмноження дріжджових бактерій у підхожій субстанції.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka