Незалежний Курдистан: нова країна вже готується до війни
Народ без держави
Іраномовні курди, які мешкають на Близькому Сході – найбільший народ у світі, що не має і ніколи не мав власної держави. Хоча є всі передумови для того, щоб жити незалежно: давня історія, культура, сформована нація, доволі розвинені політичні інститути, висока організованість та дисципліна. Курди – чудові воїни: чого вартий лише султан Сирії та Єгипту Салах уд-Дін (відомий нам як Саладін), який зупинив у XII столітті просування хрестоносців на Святу землю.
Больові точки: миротворці ООН проти суверенітету УкраїниПроте з планами розбудови Курдистану весь час не складалося. Могутні сусіди: Древня Персія, Рим, Візантія, Іран, Арабський Халіфат, турки-сельджуки, Оттоманська Порта – тисячоліттями не залишали курдам жодного шансу на здобуття свободи. Хоча боротьба народу за право розпоряджатися власною долею не припинялася ніколи: численні повстання створили курдам репутацію народу войовничого і навіть лютого.
Втілити віковічні мрії розпоряджатися своєю землею курди теоретично могли після Першої світової війни. Тоді Севрський мирний договір про розподіл Османської Імперії припускав можливість створення окремого Курдистану, межі якого мали визначити спільно Великобританія, Франція і Туреччина. Проте повстання Мустафи Кемаля Ататюрка так і не дозволило імплементувати угоду. Замість неї в 1923 році було укладено Лозаннський мирний договір, в основу якого було покладено доктрину Сайкса-Піко 1916 року. Колишній османський Близький Схід було розділено на території, підмандатні Франції та Англії. Кордони в найкращих колоніальних традиціях провели, як то кажуть, по глобусу, при цьому нікого не цікавила етнічна та релігійна приналежність населення тих чи інших земель. Курдські території було розділено між сучасними Туреччиною (де проживають близько 20 млн курдів), Іраном (12 млн), Іраком (8,5 млн) і Сирією (3,6 млн осіб). 45-мільйонний народ опинився в меншості в кожній із країн.
При цьому в Туреччині курдам тривалий час відмовляли навіть у власній ідентичності, донедавна називаючи «гірськими турками», а в Сирії часто просто не роздавали паспорти, вважаючи неблагонадійними «негромадянами», в шиїтському Ірані сунітів-курдів не надто любили з конфесійних міркувань, а в Іраку влада провадила політику насильницької арабізації.
У другій половині XX століття в усіх згаданих країнах були групи, які різними способами боролися за права курдського етносу. Особливо активно така боротьба тривала в Туреччині, де Робоча партія Курдистану з кінця 1970-х рр. диверсійно-терористичними методами домагається незалежності для населених курдами територій південно-сходу країни.
Іще активніше поводилися іракські курди, які неодноразово піднімали повстання проти режиму Саддама Хусейна. У відповідь війська диктатора масово застосовували хімічну зброю, практикували етнічні чистки і використовували тактику «випаленої землі». У 2003 році американці захопили Ірак і скинули баасистський режим. Фактично Ірак перетворився на failed state, в якому центральний уряд мало що контролював. Вакуум влади дозволив місцевим курдам створити де-факто самостійну державу зі «столицею» в Ербілі, доволі ефективний бюрократичний апарат і найбільш боєздатну армію у країні, що розвалилася на частини. Практично всі ці роки Іракський Курдистан був справжнім оазисом стабільності, безпеки і добробуту. Коли в 2014 році центральний уряд Нурі аль-Малікі спробував обмежити фінансування регіону, курди самостійно знайшли зовнішні ринки збуту для нафти, яку видобувають поблизу міста Кіркук.
Той самий 2014 рік ознаменувався стрімким наступом бойовиків ІДІЛ в Іраку та Сирії. Тривалий час в обох країнах курдські формування «пешмерга» були єдиною силою, здатною ефективно протистояти самопроголошеному Халіфату. Це дало час іншим країнам зібратися з духом, перегрупуватися і перейти в контрнаступ на ісламістів. Що характерно, коли джихадистська загроза була максимальною, політики в Багдаді та Дамаску намагалися курдів всіляко задобрити. У серпні 2017 року новий глава іракського уряду Хайдер аль-Абаді заявив, що право гірського народу на самовизначення є безсумнівним. Під час битви за Мосул, що розгорнулася з жовтня 2016 по червень 2017 року, «пешмерга» була важливою складовою антиісламістської коаліції.
7 червня цього року, коли Мосул було практично звільнено, президент Іракського Курдистану Масуд Барзані оголосив про проведення 25 вересня референдуму про незалежність. Як і слід було очікувати, офіційний Багдад не підтримав ініціативу.
Верховний суд Іраку оголосив голосування протизаконним, а влада почала колекціонувати докази нелегітимності. Різко проти виступили населені курдами сусіди Іраку – Туреччина, Іран і Сирія, хоча позиція уряду Башара Асада зараз мало кого турбує. Проведення плебісциту розкритикували також на Заході: США, Великобританія та Франція вимагали перенести голосування, Радбез ООН підтримав єдність Іраку, а ідею референдуму назвав «дестабілізаційною». Така реакція цивілізованого світу не зовсім зрозуміла, враховуючи, що курди створили найбільш демократичне, стабільне і світське державне формування в регіоні, а також виступили найбільш надійним та ефективним союзником у боротьбі з радикальними ісламістами.
Що, до речі, в повній мірі оцінили в Ізраїлі – прем’єр-міністр цієї країни Біньямін Нетаньяху оголосив, що його країна підпримує створення незалежної курдської держави на півночі Іраку.
Президент Курдистану Масуд Барзані під час виступу на численному мітингу в Ербілі 22 вересня заявив, що курдський народ багато чим пожертвував, але й надалі готовий жертвувати заради незалежності:
«Перед нами два шляхи: обираємо або підпорядкування, або життя у свободі та незалежності. Ціна підпорядкування – це втрата свободи і гідності, хоча це життя. Борючись за незалежність, ми можемо загинути, зате збережемо гордість і гідність».
Спірні території
Особливою точкою спотикання став навіть не сам Іракський Курдистан та його статус (хоча і він, звичайно, теж), а так звані «спірні території». Йдеться про досить широку смугу між Курдистаном і арабськими провінціями країни, де змішано проживають курди, араби, туркмени, єзиди, ассирійці та представники низки інших етнічних і релігійних груп.
Родзинкою регіону стало багатонаціональне місто Кіркук – нафтова столиця іракської півночі. До 2014 року воно було під контролем центральної влади в Багдаді, пізніше його захопили бойовики «Халіфату». Відбити Кіркук зуміли лише курдські загони «пешмерга», після чого Ербіль де-факто включив місто до складу Курдистану.
Перед референдумом іракський уряд змістив губернатора Кіркука, який підтримував референдум, а проіранські «Сили народної мобілізації» пригрозили вибити звідти курдських бійців, після чого між ними і «пешмергою» справді сталося кілька сутичок. Проте прапор Курдистану так само продовжує майоріти над містом.
Референдум і реакція
25 вересня, за кілька годин до початку голосування, Іран обстріляв з артилерії території, прилеглі до Іракського Курдистану. А елітні частини «Корпусу вартових ісламської революції» почали позачергові військові навчання на кордоні з Іраком. Також Тегеран припинив повітряне сполучення з непокірним регіоном, скасувавши всі рейси з Ербіля і Сулейманії.
Зіткнення гігантів: Індія та Китай грають мускулами на кордоніГолова центрального уряду в Багдаді Хайдер Аль-Абаді зранку знову наголосив, що референдум незаконний. Також він закликав курдів передати в розпорядження іракських військ усі аеропорти та залізничні дороги на адмінкордоні Іраку і Курдистану.
У відповідь лідер іракських курдів Масуд Барзані заявив, що «партнерству з Багдадом настав кінець», і відмовився виконувати умови уряду.
Військові навчання на кордоні з Курдистаном розпочала і Туреччина. Ердоган різко засудив референдум і заявив, що «ми можемо прийти до вас будь-якої ночі без попередження». Трохи раніше Анкара припинила роботу прикордонних переходів у тому місці, де з Іракського Кіркука в турецький порт Джейхан тече нафта.
Того самого дня, не чекаючи закінчення голосування, прем’єр-міністр Іраку направив загони федеральної поліції і регулярної армії на «спірні території», зокрема, зрозуміло, і в Кіркук. Окрім того, було вирішено закрити весь адмінкордон Іраку з Курдистаном та ізолювати регіон. А турецький лідер Ердоган заявив про готовність почати військову акцію на півночі Іраку для «захисту єдності країни». Особлива принадність цієї сентенції в тому, що ще кілька місяців тому президент Туреччини озвучував плани анексії Мосула та Башики як «одвічно турецьких територій».
В Ербілі відповіли, що готові відбити будь-яку атаку на свою територію. Командувач загонами «пешмерга» Сирван Барзані привів у бойову готовність усі курдські частини вздовж кордону з Туреччиною.
Явка на референдум становила близько 76%. При цьому понад 93% опитаних висловилися за створення незалежного Курдистану. Причому, за даними курдського телеканалу Rudaw, у Кіркуку явка була «особливо високою».
Утім, спостерігачі та сторонні глядачі повідомляють про численні порушення, що для Близького Сходу – річ буденна. Зокрема, йшлося про вкидання бюлетенів, а також про те, що місцевих арабів примушували йти на дільниці, погрожуючи виселити за межі майбутньої держави.
Двовладдя в Молдові: як поставили на місце проросійського ДодонаСерйозніше розвивається ситуація між курдами і представниками етнорелігійних меншин у самому Курдистані. На півночі Іраку, в місті Алькуш, місцеве ассирійське християнське населення виступило з протестом проти референдуму і бойкотувало його. Раніше в цьому містечку стався конфлікт між курдами та ассирійцями. Причиною стало те, що влада зняла з посади губернатора міста місцевого християнина і поставила курда.
Ще загрозливішими видаються розлади між курдами і спорідненими з ними єзидами, які проживають поблизу гори Синджар. Ербіль планує включити ці «спірні території» до складу Курдистану. Однак самі єзиди категорично проти: вони звинувачують Масуда Барзані в тому, що в 2014 році курди кинули їх напризволяще перед наступом войовничих бойовиків ІДІЛ, наслідком чого став геноцид цієї невеликої релігійної групи.
Іще перед голосуванням єзидські громади погрожували проголосити власну «автономію» у разі проведення референдуму. Курди змушували їх голосувати, а незгодних, за деякими даними, виганяли з міст у табори ООН під Мосулом.
А тимчасом офіційний Багдад висунув курдам ультиматум, вимагаючи протягом 72 годин передати під контроль федеральних військ усі аеропорти та залізничні дороги в Курдистані й навколо нього, а також сам адмінкордон між Іраком і автономією.
Інакше уряд погрожує припинити транспортне сполучення з Курдистаном і перекрити кордон із ним, блокуючи курдів і їхню торгівлю, зокрема нафтовий потік. До ультиматуму фактично долучилася й Анкара.
Хай там як, а саме зараз, незважаючи на зовнішньополітичний контекст, у курдів нарешті з’явилася реальна можливість здійснити свою багатовікову мрію про власну державу. Що, до речі, піде на користь не лише самим курдам, а й регіону, і всьому світу: поява на карті Близького Сходу нормального, демократичного і відносно світського Курдистану однозначно зробить регіон стабільнішим і безпечнішим. А також створить природний бар’єр між турками, арабами та іранцями, які постійно протягом століть борються за домінування.
Максим Вікулов