«Диво на Віслі»: як поляки та українці врятували Європу від більшовизму

Коли маятник історії дає шанс

У 1917 році Російська імперія Романових – корумпований і неефективний колос на глиняних ногах, – не витримавши напруги і тягот Першої світової війни, з тріском завалилася. У Петербурзі засів тимчасовий уряд, сформований різними соціал-демократичними і (меншою мірою) ліберальними партіями; а поневолені імперією народи один за одним почали оголошувати про свою незалежність або автономію. При цьому одні нації: поляки, прибалти, фіни – засукавши рукава взялися створювати (часто з нуля) власні держави, зокрема бюрократичний апарат, армію і служби безпеки. Інші – а таких більшість – загрузли у внутрішніх розбіжностях. На жаль, проголошена 7 листопада 1917 року Українська народна республіка належала саме до другого типу. Ба більше – соціалісти-ідеалісти, які дорвалися до влади, взялися з ентузіазмом знищувати збройні сили, поліцію і чиновницький апарат, оголосивши їх пережитками буржуазної держави.

У Росії ж, як завжди буває в історії цієї країни, нетривалий період відлиги змінила реакція. Соціал-демократи швидко канули в лету; замість цього спалахнула боротьба між більшовиками, які мріяли про всезагальну зрівнялівку та встановлення на всій планеті тоталітарного режиму за зразком і подобою східних деспотій, і білогвардійцями-монархістами, які боролися за відновлення «єдиної і неподільної». До 1919 року остаточно перемогли «червоні». А перемігши, одразу ж кинулися не лише відновлювати межі спочилої в бозі імперії, а й експортувати пролетарську революцію далеко за її межі.

Що ж до України, то спроби Москви знову окупувати нашу країну не припинялися від моменту проголошення незалежності. Взимку 1917-1918 років більшовики зайняли більшість території нашої країни, але швидко ретирувалися після укладення договору між УНР, Германською імперією та Австро-Угорщиною і подальшим наступом об’єднаних військ коаліції.

У листопаді 1918 року, після виведення німецьких та австрійських військ з України, Москва оперативно організувала черговий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». У грудні більшовики знову увірвалися до нашої країни з боку Курська. Що характерно, Кремль у відповідь на ноту протесту Києва заявив, що «їх там немає», а проти українського уряду воюють війська «повністю незалежного українського радянського уряду». Коротше, «шахтарі та трактористи». Оскільки сили були очевидно нерівними (привіт тим, хто розвалив армію Грушевського-Винниченка), агресори доволі швидко зайняли Київ і пішли далі на захід. 22 січня 1919 року УНР і Західноукраїнська народна республіка (що включала нинішні Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську області) об’єдналися в одну державу, а об’єднана українська армія розпочала контрнаступ. Тут треба зауважити, що західні українці, виховані в традиціях Австро-Угорської імперії Габсбургів, зовсім не страждали на соціалістичний романтизм, тому, ледве отримавши незалежність, приступили до створення нормальної держави, з усіма її атрибутами. Тому Українська галицька армія – збройні сили крихітної ЗУНР – за чисельністю і боєздатністю значно перевершувала всі військові з’єднання наддніпрянської України. Улітку 1918 року українці звільнили Вінницю, Бердичів та Житомир, а 31 серпня увійшли в Київ. Але того ж дня до української столиці підійшла армія денікінців. Не маючи змоги воювати з обома ворогами, українські частини залишили Київ. Протягом наступних місяців більшовики і білогвардійці знову окупували практично всю територію нашої країни. Основні сили української армії відійшли на територію Польщі. Численні частини продовжували партизанську боротьбу в тилу загарбників.

Польсько-український союз: «За нашу і вашу свободу!»

22 квітня 1920 року між Польщею та Україною підписано Варшавський договір, за яким західноукраїнські землі входили до складу Речі Посполитої, а Варшава зобов’язалася допомогти у звільненні основної території нашої країни від комуністичного ярма.

Із цього приводу голова директорії Української народної республіки та головний отаман армії УНР Симон Петлюра у відозві до українського народу говорив: «Народе український! Спільною боротьбою приязних армій — української і польської — ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита разом у боях проти давнього історичного ворога — Московії, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить новий період приязних стосунків українського і польського народів».

Начальник польської держави Юзеф Пілсудський відповів: «Триває боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською республіками подарує славу і благополуччя обом народам. … Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!».

Через кілька днів об’єднані польсько-українські війська перейшли лінію розмежування і почали стрімко наступати вглиб української території. Уже на початку травня союзники звільнили Київ, а 9 травня на Хрещатику відбувся спільний українсько-польський військовий парад.

Однак далі все пішло не за планом. Поляки, досягнувши кордону 1772 року (до першого розділу Речі Посполитої), не бажали йти далі, а сили власне української армії були вкрай малими для продовження наступу. До того ж українське населення з помітною недовірою ставилося до нових союзників Симона Петлюри (в чому є помітна провина польських військових – на місцях командування Війська польського часто поводилося не як союзники, а як окупанти). Надія українського командування на масове повстання проти більшовиків не виправдалася, та й загальна мобілізація провалилася – населення воліло відсиджуватися по селах та хуторах. Як апофеоз – багато повстанських та напіврегулярних формувань громили не лише росіян, а й поляків.

У ситуації, що склалася, Москва, стягнувши величезні сили, почала наступ по всій лінії фронту. 14 травня розпочався наступ червоних у Білорусі, 5 червня армія Будьонного прорвала фронт у районі Канів – Біла Церква. 7-10 червня комуністи захопили більшу частину нинішніх Київської та Житомирської областей. 12 червня впав Київ. У липні через Вінниччину і Хмельниччину фронт стрімко покотився на захід. 11 липня 1920 року британський міністр закордонних справ лорд Керзон направив російському уряду ноту, в якій пропонував зупинитися на лінії Гродно–Брест–Рава-Руська–Перемишль (так звана «Лінія Керзона»). Комуністи пропозицію відхилили.

15 липня більшовики оголосили про створення маріонеткової Галицької Радянської Соціалістичної Республіки. 24 числа будьонівці форсували річку Збруч та зненацька захопили Броди і Тернопіль. Іще раніше на північній ділянці фронту впало Вільно (Вільнюс), а 31 липня – Брест.

Європа під загрозою

23 липня Москва створила ще одне маріонеткове утворення – Тимчасовий революційний комітет Польщі, куди увійшли такі «поляки», як Фелікс Дзержинський і Йосип Уншліхт. А за три тижні до цього командувач усім фронтом Михайло Тухачевський видав знаменитий наказ №1423, у якому, крім іншого, йшлося:

«Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі. На багнетах понесемо щастя і мир трудящому людству. На Захід! До рішучих битв, до гучних перемог! Шикуйтеся в бойові колони! Пробив час наступу. На Вільну, Мінськ, Варшаву — марш!».

Як видно з наказу, комуністи зовсім не думали обмежуватися поневоленням лише Польщі. Річ у тім, що після поразки у Першій світовій війні Німеччина занурилася в повний хаос: економіка країни лежала в руїнах, влада центрального уряду була суто номінальною, а в основних промислових регіонах палахкотіли організовані місцевими комуністами страйки, які місцями переростали у збройні повстання. Розтрощивши Польщу, орди Тухачевського негайно хлинули б до повністю роззброєної Німеччини (армії Веймарська республіка на той момент не мала), яка точно палахкотіла б. Допоміжним ударом червоні розраховували підпалити ще й промислові регіони Чехословаччини, а також Угорщини, де лише нещодавно пригнітили комуністичний заколот Бела Куни. Не буде перебільшенням сказати, що Тухачевський не брехав: на карту поставили долю всієї Європи.

План Тухачевського передбачав форсування Вісли в нижній течії та атаку на Варшаву з заходу. 1 серпня польське командування віддало наказ про припинення оборони фортеці Ломж, що відкрило червоноармійцям шлях на столицю. А вже 10 серпня третій кавалерійський корпус більшовиків переправився через Віслу і вирвався на оперативний простір на північ від Варшави.

У цей момент більшовицькі командарми Тухачевський, Будьонний, Ворошилов телеграфували конгресу Комінтерну, що «червоноармійці не вкладуть шаблі в піхви, доки над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном не майорітимуть червоні прапори».

Тимчасом військове і політичне керівництво Польщі вжило всіх необхідних заходів для відбиття агресії. 29 липня було створено військове губернаторство Варшавське, вся повнота влади поблизу столиці зосередилася в руках військової адміністрації. 6 серпня було затверджено план оборони №8358/III – результат роботи Юзефа Пілсудського, генерала Тадеуша Розвадовського, полковника Тадеуша Піскора та шефа франко-британської місії в Польщі генерала Максима Вейгана, – який передбачав концентрацію великих сил на річці Вепш і раптовий удар у тил військ більшовиків (до речі, одним із розробників плану в складі місії Вейгана був тоді ще молодий французький офіцер Шарль де Голль). Розвішані всюди плакати закликали дати відсіч агресору, люди масово вступали до лав польської армії.

12 серпня Юзеф Пілсудський залишив Варшаву і вирушив до м. Пулави, де на той момент перебувала ставка польського Генштабу. Попередньо він передав прем’єру Вінценту Вітосу прохання про відставку з посад начальника держави і головнокомандувача, мотивуючи це тим, що наразі країну може врятувати лише Антанта, яка вимагає відставки маршала. Однак глава уряду так і не задовольнив це прохання.

Неподалік від Львова тимчасом три піхотних дивізії 6-ої польської армії і чинна армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка стримували 1-шу кінну армію Будьонного. Незважаючи на те, що загарбники 18-19 серпня перерізали лінії комунікації між українцями і поляками, вони так і не змогли оволодіти столицею Галичини. Не досягнувши вирішального успіху на львівському напрямку, червоні спробували завдати допоміжного удару на напрямку Львів-Люблін-Варшава, проте їх зупинили під Замостям 6-а дивізія армії УНР під командою генерала Марка Безручка та два неповних полки Війська польського. Можливо, саме героїчна оборона Львова і Замостя виявилася тією соломинкою, що переламала тоді хребет московському верблюду; скувавши близько 40 тис. добірних першокінників Будьонного, українці не дали їм можливості в критичний момент взяти участь у Варшавській битві.

Битва, що змінила перебіг історії

Тимчасом 16 серпня почався генеральний контрнаступ польської армії під Варшавою. Незважаючи на очевидну перевагу червоних (до 200 тис. осіб проти приблизно 115 тис. у Пілсудського), поляки зім’яли мозирське угруповання 16-ої армії комуністів, прагнучи наступного дня вийти в тил до росіян, перерізавши шосе Брест-Варшава. 17 серпня більшовики почали поспіхом відступати, а 18 числа армія Пілсудського спільно з чинною армією УНР перейшла у наступ по всьому фронту, звільняючи раніше зайняті агресором землі Польщі, України, Білорусі та Литви. Під час спроб узяти Варшаву, комуністичні фанатики зазнали важких втрат: не менше ніж 25 тис. осіб убитими, 60 тис. – полоненими; ще 45 тис. відступили на територію суміжної Східної Пруссії, а там їх інтернувала німецька влада. Кілька тисяч людей пропали безвісти. Кількість поранених не озвучують, але в тому, що їх було багато, сумніватися не доводиться. Що ж до кількості загиблих, – знов-таки, йдеться про офіційну радянську статистику, яку напевно треба множити в рази. Крім людей, червоні втратили 231 знаряддя, 1023 кулемети, кілька тисяч коней, 10 тис. обозів з амуніцією, 200 польових кухонь і величезну кількість автомобілів (включно з бронемашинами). Польські втрати становили 4,5 тис. вбитими і близько 22 тис. пораненими.

31 серпня відбулася видатна перемога 1-ої польської кінної дивізії (1500 кавалеристів) над 1-ої кінною армією будьонівців (17500 кіннотників), яка в 12 разів перевершувала поляків за чисельністю, під Комаровим-Облогою (Люблінське воєводство). Того дня поляки втратили близько 300 осіб убитими і пораненими. У червоноармійців «пропали безвісти» майже 4 тис. вершників.

Під час наступу в другій половині серпня-вересні 1920 року від комуністів звільнили всю територію Польщі, Вільно, Галичину і Волинь, низку населених пунктів нинішньої Вінниччини та Житомирщини. 20-28 вересня відбулася ще одна грандіозна битва на річці Німан (поблизу білоруського міста Гродно). Поляки втратили близько 7 тис. осіб, росіяни – не менше ніж 40 тис.; було повністю знищено радянську 3-ю армію РСЧА.

До початку жовтня наступальний потенціал польського Війська та армії УНР був вичерпаний. Червоні, мобілізувавши істотні резерви, стабілізували лінію фронту і навіть перейшли в наступ на окремих ділянках.

У цій ситуації приблизної рівноваги сил сторони і вступили в переговори в Мінську, які спочатку ні до чого не призвели (мабуть, така вже у Мінська карма – бути місцем суцільних безплідних розмов). Пізніше переговори за наполяганням Варшави перенесли до Риги, і процес пішов веселіше: 9 листопада було укладено перемир’я, а в березні 1921 року – Ризький мир. На жаль, інтереси України повністю проігнорували, території на схід від річки Збруч визнавали законною здобиччю більшовиків. А Галичина і Волинь стали звичайними провінціями польської держави.

На відміну від нас, українців, поляки змогли відстояти власну незалежність і навіть прирости територіями. У цьому немає жодної містики, все цілком закономірно: тоді як українські соціалісти руйнували армію, жандармерію і бюрократичний апарат, поляки все це наполегливо створювали. Тоді як наші політики, вірні принципу «де два українці – три гетьмани», занурилися у внутрішні чвари – на зміну уряду Центральної Ради прийшов гетьманат Скоропадського, який потім повалила Директорія – польські політики, які часто мають діаметрально протилежні позиції, об’єднали свої сили заради спільної справи (так, націонал-шовіністи Романа Дмовського без сумнівів визнали першість соціал-демократа Юзефа Пілсудського і сформували спільний із ним уряд). Тоді як наші співвітчизники відсиджувалися по своїх хуторах або ж долучалися до отаманів-анархістів, які воювали проти всіх, поляки масово вступали до лав офіційних збройних сил.

Водночас значення Варшавської битви, яку поляки назвали «Дивом на Віслі», неможливо переоцінити. Тими спекотними в усіх сенсах серпневими днями українці та поляки зупинили московського ведмедя, який рветься у вкрай ослаблену і деморалізовану Першою світовою війною Європу. І того разу Європі справді дуже пощастило: британські дослідники включили Варшавську битву до тих, які найбільше змінили перебіг історії.

Максим Вікулов