Південний Кавказ: точка кипіння близько?

Це ситуація і близькість Близького Сходу, Перської затоки, Афганістану, а також Індостанського субконтиненту пояснює підвищення уваги саме до силових осей, що виникають між дуже різними регіональними та світовими гравцями.

У близькому тилу

З об’єктивних причин на Південному Кавказі сходяться інтереси не лише трьох держав регіону, а також Туреччини, Ірану та Росії. Не залишаються байдужими і країни Центральної Азії, передовсім  Казахстан і Туркменія. Їхня зацікавленість має здебільшого економічний та логістичний характер, у зв’язку з планами транспортування вуглеводнів і маршрутів Великого шовкового шляху. Проте, за умови дотримання зовнішнього нейтралітету, позиція Казахстану все ж таки ближча до азербайджанської, якщо говорити про нагірнокарабаський конфлікт.

Зазвичай конфлікт Вірменії та Азербайджану щодо Нагірного Карабаху концентрується на зовнішній участі в ньому Туреччини. Анкара від самого початку збройного протистояння двох південнокавказьких держав стала на бік Баку, що цілком природно, виходячи з історичних, ментальних, етнічних і стратегічних причин.

Через закриття кордону з Туреччиною Вірменія опинилася в досить складному становищі. Єдиний сухопутний зв’язок із Росією проходить через Грузію, що не в останню чергу стало причиною Кавказької війни в серпні 2008 року.

Важко сказати, як розвивалися б події в цьому стратегічно важливому регіоні, але на допомогу Вірменії прийшов Іран. В енергетичній сфері досягли домовленості – її практично втілюють – газ в обмін на електроенергію. Іран постачає газ, Вірменія – електроенергію.

Були масштабні плани будівництва залізниці з Вірменії до Ірану, прокладання газопроводу з Ірану через територію Вірменії, Грузії тощо. Однак усе це залишилося на стадії обговорення.

У Грузії та Вірменії грошей не знайшлося зі зрозумілих причин, Іран, в умовах санкцій і необхідності фінансування дій своїх військ у Сирії, підтримання конфлікту в Ємені та великих витрат на створення нової ракетної зброї, теж не знайшов фінансових ресурсів для здійснення цих проектів.

Наприклад, залізницю Баку-Тбілісі-Карс, фактично на гроші Азербайджану, все ж таки побудували, зараз триває її тестування. Ба більше – за 65 км від Баку будують сучасний морський порт, який забезпечить перевалку приблизно 10 млн т вантажів через Каспійське море з Центральної Азії та подальший їхнє транспортування новою залізницею до Туреччини та Європи. Фактично ця залізниця зробила будівництво залізниці з Ірану до Вірменії нерентабельним.

Те саме сталося з проектом газопроводу до Грузії. Тбілісі отримує достатньо газу з Азербайджану, а в майбутньому зможе купувати його у центральноазіатських держав.

Виходить, що економічний потенціал співробітництва Вірменії та Ірану практично вичерпано. Принаймні, на цьому етапі. З політичною складовою значно складніше.

Звісно, іранське керівництво дуже хотіло б мати більший вплив на Південному Кавказі. Проте є низка обмежень.

По-перше. Москва вкрай ревниво ставиться до появи зовнішніх гравців у регіоні, який традиційно вважає своїм. З Азербайджаном уже нічого не зробиш. Протиставити Туреччині там практично нічого. Енергетично та фінансово Баку абсолютно самостійний, а останнім часом і військово, тому там московський вплив відносно невеликий.

Грузія, незважаючи на певні надії, після відходу Саакашвілі все ж таки не змінила, а тепер і значно посилила свій прозахідний курс. Тут Кремль теж мало що може.

Залишається Вірменія, за неї Москва боротиметься з усіх сил. Піти з Південного Кавказу для Росії означає поставити під загрозу не лише Північний Кавказ, а й більшу частину свого півдня, передовсім чорноморське узбережжя.

Через це Іран не може форсувати свою співпрацю з Вірменією. Інакше це позначиться на взаємодії з Росією в Сирії, а також на проблемах Каспійського моря.

По-друге. Приблизно так само Тегеран обмежений у своїй співпраці з Азербайджаном. Тільки тут він стикається з Туреччиною. Є 1 проблема становища азербайджанської національної меншини в Ірані. Азербайджанців там за чисельністю навіть більше, ніж у самому Азербайджані.

По-третє. Курдська проблема докотилася до північно-західних областей Ірану і позначається на державах Південного Кавказу. Передовсім на Вірменії та Азербайджані.

Північно-західна напруга

Референдум про незалежність Іракського Курдистану має сильні бризантні властивості. Це стосується не лише Туреччини, Сирії, а тепер і Ірану. Практично синхронно з оголошенням про проведення референдуму загострилася ситуація на північно-заході цієї країни.

Командувач Прикордонною охороною Ірану бригадний генерал Кассем Резаї повідомив, що наприкінці липня в північно-західному Ірані виявлено велику кількість зброї та боєприпасів, які контрабандно ввезено в країну.

Приблизно тоді ж відбулося бойове зіткнення, внаслідок якого двох бойовиків було вбито, сімох поранено, ще двох – захоплено в полон.

Протягом травня-липня відбулося декілька подібних зіткнень, що змусило іранське керівництво розмістити нові підрозділи Прикордонної охорони і Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) на північно-західному кордоні як із Туреччиною, Вірменією, так і Азербайджаном.

Як повідомило агентство Fars News, у Тегерані вважають, що бойові зіткнення відбувалися з терористами, як їх називають в іранській столиці, з PJAK — Партії вільного життя Курдистану. Вона має підтримку Анкари.

Генерал Резаї попередив Туреччину про необхідність «усунути недбалий контроль для підтримання безпеки на кордоні з Іраном… Ми вважаємо Туреччину відповідальною, і ця країна повинна врахувати цей акт».

Анкара підтримує низку курдських угрупувань як альтернативу найвпливовішій, але забороненій і визнаній терористичною Робочій партії Курдистану (РПК). Той факт, що угруповання на кшталт PJAK, імовірно, проникають до північно-західних регіонів Ірану та ведуть підривну роботу серед курдського населення, цілком влаштовує турецького президента Ердогана. Тим самим увагу курдів відволікають від їхніх проблем у Туреччині та, відповідно, в Сирії.

У Тегерані подібне ставлення терпіти не збираються, про що досить жорстко попереджають своїх турецьких сусідів. Коли почастішали напади бойовиків-белуджів на південні регіони Ірану з сусіднього Пакистану, то підрозділи КВІР, не довго думаючи, перейшли кордон і вже на пакистанській території розгромили кілька таборів та опорних пунктів бойовиків із Белуджистану.

Звісно, у Туреччині не хотіли б такого розвитку подій, оскільки, на відміну від Пакистану, не можуть із внутрішніх причин дозволити порушення своїх кордонів. У Тегерані теж це розуміють, але ставки дуже високі. Заодно оцінюють, як подібна напруга позначиться на Сирії, де інтереси Ірану та Туреччини не лише не ідентичні, а деколи прямо протилежні. Проте на розрив зважуватися зараз не має наміру жодна із сторін.

Однак, навіть після недвозначного попередження Тегерана, проникнення бойовиків до іранської провінції Східний Азербайджан не припинилося. Характерно, що якщо раніше іранська преса прямо вказувала на бойовиків PJAK, що проникають із Туреччини, то останнім часом такі повідомлення якось втратили адресність. Просто йдеться про терористів, начебто знищених доблесними прикордонниками або бійцями КВІР.

Лакуну заповнюють російські ЗМІ певної орієнтації. У них прямо зазначено, що бойовики проникають до Ірану з азербайджанської Нахічевані.

Ідею про те, що така небезпека нібито є, підхопили вірменські ЗМІ. Для підтвердження наводять дані про проведення спільних антитерористичних навчань підрозділів Мегрінського прикордонного загону прикордонного управління ФСБ Росії та другого прикордонного загону Прикордонних військ Вірменії.

За легендою навчань, російські та вірменські підрозділи відпрацьовували протидію спробам порушення кордону Вірменії з боку Ірану і подальшого проникнення на територію Нагірного Карабаху. Зовні легенда видається дещо ускладненою, оскільки між Вірменією та Іраном безвізовий режим, про будь-яке порушення кордону взагалі говорити не можна. Проте проведені навчання свідчать про серйозність ситуації і занепокоєння – як Тегерана, так і Москви з Єреваном – небезпекою дестабілізації ситуації у вибухонебезпечному регіоні третьою силою.

У Москві та Тегерані вказують, що в цьому зацікавлені США та, звичайно, Ізраїль. У всякому разі, в іранській столиці в цьому абсолютно впевнені, з огляду на факт візитів міністра регіонального співробітництва Ізраїлю Цахі Анегбі в Єреван і прем’єр-міністра Грузії Георгія Квірікашвілі в Тель-Авів.

В іранських фобіях щодо США та Ізраїлю – з приводу підтримки ними бойовиків у північно-західних регіонах Ірану – присутній пропагандистський запал, але терористів хтось підтримує. Можна говорити про реальну можливість такого джерела від монархій Перської затоки. У інтересах, наприклад, Ер-Ріада розхитати ситуацію в курдських районах Ірану і тим самим послабити підтримку Тегераном Асада в Сирії та супротивників Саудівської Аравії в Ємені та Бахрейні. Як, утім, і в самому саудівському королівстві, де Тегеран практично відкрито фінансує і допомагає місцевим шиїтам.

Якщо при цьому вогонь перекинеться і на Південний Кавказ, диригентом подібного сценарію це лише на користь. Одночасно удар буде завдано по Росії, яка стала на шляху реалізації планів із повалення сирійського президента Асада.

Мірою зміни конфігурації сил, що сперечаються у Сирії, і виникнення нових політичних реалій – незалежної курдської держави в Іраку та фактичної курдської автономії Рожави в Сирії – Південний Кавказ набуватиме дедалі більшого значення.

Усе це не сприяє спокою в регіоні.

Юрій Райхель