Больові точки: Яка помісна церква нам потрібна?

Для початку: складно зрозуміти, що тут особливо святкового. За часів Христа святий Іоанн Предтеча хрестив народ Ізраїлю з доброї волі та згоди. Кожен, хто відчував прагнення до духовного очищення, зокрема й Син Божий, самостійно йшов на Йордан, щоб пройти цю процедуру.

А ось святий князь Володимир із мотивів, де духовність навряд чи переважала, обрав релігію для всього народу (скидається на те, як один президент одноосібно вирішував, куди вступати — до ЄС чи МС). А потім князь «вогнем і мечем» загнав язичників, які відчайдушно чинили опір, в Дніпро і християнство. Тепер, виявляється, свято…

Але, за всієї недемократичності процедури, це означало вибір цивілізаційного шляху. Київська Русь не йшла в Європу. Київська Русь стала Європою — з правами й обов’язками ремісничих верств, воїнів і землеробів та навіть впливом на князівську владу через віче.

Але після приєднання Київської митрополії Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату в 1688 році, а також церковних реформ Петра Першого виникло те, що я називаю «кремлівським православ’ям». Саме йому належить людожерська концепція «руского міра», що передбачає насильницьке «возз’єднання єдиного народу» під егідою Москви. «Кремлівське православ’я» було не лише ідеологом, а й безпосереднім пропагандистом цієї мракобісної ідеї. А зусиллями окремих церковнослужителів, які зовсім втратили береги — навіть практичним посібником сепаратизму і тероризму (ми пам’ятаємо, як священики благословляли маніяка В. Стрєлкова та його бойовиків на «ратні подвиги проти бендерівців»).

Треба чітко й однозначно усвідомити (а також розвісити на білбордах, крутити по ТБ) принципову річ: вільної та квітучої України не буде доти, доки на нашій території вільно діє передовий пропагандистський загін, який не надто ретельно маскується під християнську церкву.

Це небезпечніше за базу Чорноморського флоту Росії в нашому Криму. Це духовний Чорнобиль, який невидимо, але невпинно вбиває паростки української державності та духовності.

Особливо хочу підкреслити принциповий момент: не про те йдеться, щоб бюрократичними зусиллями скасувати Московський Патріархат, замінити його на Київський, якось порішати зі Вселенським Патріархом – і проблема розчиниться. Ні, все і складніше, і простіше, бо маємо проблему не адміністративну, а сутнісну та частково сакральну.

Це, слава Богу, начебто розуміє і Петро Порошенко, який, коли ставав президентом, включив створення самостійної української церкви до трьох історичних завдань: мир на Донбасі, вступ до ЄС, помісна церква, — вирішення яких має забезпечити йому почесну сторінку в підручниках. А може, просто не доходять руки: турбот багато — дарувати громадянство, відбирати громадянство…

Основна біда церкви та її пастви в Україні в тому, що розмито, перекручено, спотворено сенс християнства.

Якщо відкинути клерикальне та зосередитися на загальнолюдському гуманістичному змісті, то вчення Христа базується на декількох основних постулатах-заповідях: любові до ближнього, ненасильстві, відсутності користолюбства, чесності. І ось ці священні постулати лицемірно відкинуто в «кремлівському православ’ї».

Яка любов до ближнього, яка відмова від насильства, якщо російські підбурювачі в рясах закликають до «хрестового походу» проти України, благословляють «добровольців-убивць», освячують зброю для вбивства. Усе це за потурання, якщо не підтримки, вищого керівництва РПЦ. Тобто навіть збереженням пісного обличчя не надто переймаються.

В УПЦ МП агресія та жага вбивства, зрозуміло, неабияк демпфовані. Але і тут вистачає церковнослужителів, які відкрито заперечують державність України, бубонять про «єдиний народ і братовбивчу війну», називають Революцію Гідності «карою небесною», пітніють від ненависті до Штатів. Тобто скрупульозно озвучують увесь кремлівський псалтир гібридної війни. Причому роблять це у довірчому спілкуванні з вірянами, а деколи й під час таїнства сповіді.

Який це все має стосунок до релігійних справ і свободи совісті? Така діяльність більше стосується СБУ.

Але пропаганда діє лише на тих, хто прихильний до неї внутрішньо. А ось те, що для багатьох священнослужителів їхня діяльність давно стала лише добре оплачуваною роботою, бачать усі. Так, не служінням Небесам, а службою на кшталт чиновницької — із шануванням начальства, кар’єрними інтригами, хлібними посадами, крутими авто та шикарними садибами.

Ця короста матеріального благополуччя вразила всі конфесії, хоча УПЦ МП традиційно лідирує. Спостерігаючи розкіш своїх пастирів, те, як вони по-свійськи, діловито знаходять спільну мову як із представниками корумпованої влади, так і з відвертим криміналітетом, паства починає сприймати неправедне збагачування як норму. У неї збивається правильна система координат.

Україні для очищення та оновлення, а відповідно – для стрибка в цивілізоване світове товариство, катастрофічно не вистачає моральних авторитетів.

Про політиків у цьому сенсі годі й казати, вони, навпаки, громадські алергени. Силовики — аналогічно. Освіта та охорона здоров’я загрузли в побутовій корупції. Діячі мистецтва переважно викликають більше обурення, ніж довіри. Армія в авторитеті, але вихователь суспільства з неї специфічний.

В успішних країнах роль морального стрижня виконує саме церква. Успішна трансформація з пострадянського стану, наприклад, Польщі та Прибалтики без активної моральної позиції церкви була би неможливою. А ми в цій ролі тримаємо надутих «заробітчан», багато з яких іще й займаються проти нас пропагандистськими диверсіями.

Україна — світська держава. Вона не має права втручатися в справи церковні, та й користі від такого втручання буде, як від молитви фарисея. Але держава просто зобов’язана контролювати питання економіки.

Переконаний, що необхідно розібратися з комерційним боком діяльності наших церков — усіх конфесій без винятку! Дуже цікаво, які податки сплачують, наприклад, із пожертвувань парафіян та чи сплачують узагалі. Що з податком на землю під церковні споруди та як загалом справи з виділенням такої землі — досить корупційна тема. Розібратися з побічними промислами церков, які, крім іншого, чомусь включають привезення з-за кордону дорогих автомобілів та інших предметів розкоші.

І на законодавчому рівні позбавити всі конфесії абсолютно всіх незаслужених економічних привілеїв, яких безліч. При цьому, звісно ж, припинити будь-які економічні взаємини з закордонними метрополіями, передовсім із Москвою.

Якщо вигнати торговців із Храму, тобто прибрати можливість швидкого збагачення, то церкву швидко покинуть усілякі пристосуванці та дармоїди, а залишаться лише ті, хто присвятив своє життя осягненню Царства Божого. А такі в українському православ’ї є, залишилися ще справжні подвижники, ченці та черниці, сільські батюшки, для яких Нагірна проповідь — не схоластичний текст, не прочитав – і забув.

Ось вони, не замислюючись про розподіл фінансових церковних потоків, напевно зможуть домовитися про об’єднання і створення Української Помісної церкви. І таку церкву, до якої увійдуть найкращі представники всіх православних конфесій (а може, і не тільки?), охоче визнають у Константинополі. І цикл Хрещення Київської Русі нарешті замкнеться.

Така очищена українська церква зможе стати потрібним моральним орієнтиром для суспільства, що втратило віру. Незалежна від подачок влади, вона зможе підняти свій голос проти світських владик, проти корупції, заробітків на крові й інших пороків влади.

Не впевнений, що саме таку — подвижницьку й непохитну — мав на увазі президент Порошенко, говорячи з нагоди свята про створення помісної церкви. Але Україні інша не потрібна.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka