Ігор Мірошниченко про ідеологічний мейнстрим, блокаду та компроміс – відео

Що саме має зробити парламент для встановлення адекватних відносин з окупованими територіями та чому українцем не можна себе вважати без знання мови розповів гість Politeka Online народний депутат VII скликання, депутат Київради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ігор Мірошниченко.

– Ви достатньо різка людина. З одного боку, це непогано для політика, з іншого – виникає чимало запитань. Різким вас зробила політика чи ви такий від народження?

У парламенті VII скликання, де я працював усього два роки, усі мої нібито одіозні вчинки, за висловлюванням преси, були наслідком того, що мої законодавчі ініціативи, законотворча діяльність не мали результату. Бо ми перебували у жорсткій опозиції і більшість наших законодавчих ініціатив навіть не розглядалися в парламенті до того, як відбулася Революція Гідності.

Після Революції знову кон’юнктура була не на користь українських націоналістів. Тому деякі мої вчинки були вчинками відчаю, або вчинками внаслідок розуміння того, що повноважень депутата не достатньо для того, щоб усе ж таки змінити цю країну. Змінити так, як мріяли про це на Євромайдані, як мріяли сотні поколінь українців.

– Перебуваючи депутатом VII скликання партії «Свобода», ви, дійсно, впливали тоді на владу. Чому ваша тодішня опозиція виглядає жорсткішою, ніш сьогоднішня?

– Річ у тім, що Всеукраїнське об’єднання «Свобода» складається з людей, які об’єдналися за принципами та ідеями. Це єдина ідеологічна політсила. Про це я говорю з упевненістю, перебуваючи в політиці десять років. І не тому, що я її представляю. А тому, що я бачив, як ці люди працюють у парламенті. Ми там, де могли змінити законодавство, брали рішучістю і послідовністю. З нами неможливо було домовитись, як сьогодні, наприклад, влада домовляється з іншими політичними силами.

Нас боялися, бо розуміли, що, наприклад, питання про мову було принциповим для нас, і «Свобода» не здавалася. Мене дратує одноразова заборона Парубія, якою він пропіарився, говорити депутатам у сесійній залі російською. Адже це законодавча норма, яка має працювати в парламенті з першого дня його роботи. А нинішній голова ВР згадав про це через 1,5-2 роки роботи парламенту і лишень на один день.

Ось у цьому різниця між «Свободою» і тими демоліберальними депутатами, політсилами, які представлені у нинішньому парламенті. У них немає принциповості. Усе лише награно на камери.

Так, Радикальна партія наразі в парламенті декларує Програму захисту українців. Програму, яку «Свобода» писала упродовж 25-ти років. Ми від неї не відходили, а лише модернізували, удосконалювали. А у 2014 році це нарешті стало мейнстрімом. До того часу нас критикували, казали, що ніколи наша програма не знайде розуміння у серцях і свідомості українців. Щиро хочу, щоб Радикальна партія втілила нашу програму в життя. Зокрема, ті тези, які говорить Ігор Мосійчук – економічний націоналізм. Адже всі наші цілі були підкріплені законодавчими ініціативами.

– Чому «Свобода» все ж таки не потрапила до парламенту після Євромайдану?

– Бо, по-перше, політичні сили ідеологічного штибу нинішньому парламенту не потрібні. З ними неможливо домовитися. Тому ця влада, зокрема президент Петро Порошенко, зробили все, аби не допустити «Свободу» до парламенту.

По-друге, наша ідеологія після Революції Гідності стала мейнстрімом. А ми менш за всіх думали про те, як нашу ідеологію конвертувати в голоси виборців. Тоді як усі займалися виборчою компанію, що тривало майже 8 місяців, «Свобода» продовжувала через парламент просувати, можливо, не зовсім популярні, ідеї, але намагалася реалізувати ідеї Майдану.

І коли на виборчій кампанії ми прийшли до виборця, виявилося, що до нього вже давно добігли популісти, які почали закликати значно красивіше й активніше, ніж ми. Було створено декілька партій, політичних проектів, які паразитували на наших ідеях. Зазначу, що ми ніколи не жалкували наших ідей для когось іншого. Головне, щоб вони не лише лунали, а були реалізовані.

Тому частина наших виборців підтримали Радикальну партію, повіривши, що красиві слова виявляться дієвими. Частина – повірила демоліберальній ідеології «Самопомочі». Яку було створено штучно, бачимо, як вона зараз у парламенті розпадається. Немає і десяти людей, які б дотримувалися спільної позиції на ті чи інші світоглядні речі. Решта повірила націонал-патріотичним силам, які не потрапили разом зі «Свободою» в парламент.

Якщо всі ці голоси зібрати докупи, виявиться, що їх значно більше, ніж було у 2012 році. І це успіх. Сьогодні вся Україна говорить і вітається «Слава Україні! Героям слава!», усвідомлюючи наскільки це важливо і знаючи тих героїв. Ми навчили українців любити країну. На жаль, люди вирішили, що країну можуть змінити кримінально-олігархічні клани, які і сьогодні контролюють переважну більшість парламенту, і президент-олігарх. Проте вони цього ніколи не зроблять.

Доки українці не будуть господарями на свої землі, на превеликий жаль,  сьогодні це поступово доходить до громадян, доти ми не матимемо української держави.

– Ви, як націоналіст, кого вважаєте справжнім українцем? Які критерії патріотів?

– Усе дуже просто – об’єднана кровно-духовна спільнота. Справжній українець – це людина, яка пов’язує своє минуле, теперішнє і майбутнє винятково з Україною. Це людина, орієнтована на національних героїв, яка знає українську історію і робить з неї правильні висновки. Українець – людина, яка планує жити в Україні, будувати країну для своїх поколінь і не має запасного аеродрому.

– Це може бути людина, яка, наприклад, є патріотом, не дає і не бере хабарів, але говорить російською?

– Ні. Без мови – немає нації. Без мови – не буде країни. Проблема України, як де-юре 25 років незалежної держави, зокрема, через мовні розбіжності. Українців штучно русифікували впродовж багатьох століть. Вони не завжди усвідомлюють, наскільки важливо повернутися до свого коріння, відрізнятися від країни-агресора й окупанта і від того, хто, власне, насильно насаджував іншу культуру, псевдокультуру.

Людина, яка каже «я українець, але говорю російською», – те ж саме, якщо чоловік каже «я люблю дівчат, але живу із хлопцями». У цьому є щось нездорове.

Я сприймаю всіх українців, навіть російськомовних, бо через певні обставини склалося так життя. Але не сприймаю тих, хто каже «неважливо якою мовою». Важливо. Якщо російськомовна людина усвідомлює себе українцем і робить мінімальні зусилля для змін, ці люди, безумовно, є українцями. І ми з ними пов’язуємо наше майбутнє.

Люди, які сьогодні підтримують московську церкву, не усвідомлюючи, що церква (як і російська мова є культурою Російської Федерації) є інструментом проти України, не можуть бути повноцінними громадянами. На них ми не можемо спиратися і розраховувати в майбутньому для побудови незалежної української держави.

– Як ви оцінюєте рішення РНБО про припинення транспортного сполучення з ОРДЛО?

– Я не маю докорів сумління, як депутат, за діяльність свої депутатів-побратимів. Адже в VII скликанні, як тільки-но розпочалася війна із Росією, ще до анексії Криму, ми все це передбачали. Ті громадянські конфлікти, які виникли внаслідок бездіяльності влади впродовж останніх трьох років, не мали відповідних законодавчих ініціатив, які ми внесли: розірвати дипломатичні відносини, заблокувати будь-які економічні зв’язки з країною-агресором і окупованими територіями.

На жаль, рішення РНБО на сьогодні є запізнілим. Зокрема, воно має сумнівну юридичну базу, і навряд чи воно виконуватиметься. До того ж рішення РНБО, ураховуючи що ми не маємо війни, а відбувається АТО, напевно, не має більшої сили, ніж законодавчі акти.

Адже що заважає президентові, який має більшість у парламенті, ухвалити це на законодавчому рівні? Очевидно, що є нюанси. Бо рішення РНБО можна в ручному режимі відкоригувати, контролювати транспортні потоки. Я не вірю в наміри влади припинити будь-які взаємини з окупованими територіями. Це було підтверджено тим, що силоміць було розігнано блокадників, які перешкоджають торгівлі на крові.

Не тому Володимир Парасюк чи Семен Семенченко, до якого в мене так само багато питань, або АТОвці чи добровольці сьогодні сидять на залізничних коліях і блокують, бо хочуть свавілля в Україні. Вони діють унаслідок бездіяльності влади. Можливо, Парасюк не є супердосвідченим депутатом і не використав сповна свої депутатські повноваження, але впевнений, що те ж саме ладні робити мільйони українців. І не тому, що вони – «рука Кремля», а оскільки бачать, що ця українська влада загралася в стосунках з агресором-окупантом і не представляє державних інтересів.

Між іншим, Конституцією закріплено захищати інтереси України. Коли в парламент заводять представників Нацполіції, яких нібито побили активісти, усупереч закону, є тим же, якщо у 2014 році Янукович із Захарченком завели до сесійної зали беркутівців, яких побили майданівці. Українці все це бачать:  що українська влада у нахабності красти перевершила своїх попередників, що влада у своєму бажанні утриматися не зупиниться ні перед чим, зокрема, перед силовими сценаріями.

– Тобто повторюються помилки Януковича?

– Коли були президентські вибори, ми наголошували на тому, що Порошенко, будучи кандидатом, є одним із засновників Партії регіонів. Його ідеологія тотожна Януковичу. Розумніший, але таки самий олігарх, якого цікавлять власні економічні інтереси, а не української нації. Тому він ніколи і не міг би стати тим, кого в ньому хотіли бачити українці. Переважна більшість наших громадян усе це вже чудово усвідомлює.

Наше завдання – переконати Петра Олексійовича, що час складати повноваження, закінчити краще, ніж це зробив його попередник.

– Який може бути компроміс між блокадниками і владою?

– Компроміс між ними може бути лише один – необхідно ухвалити у ВР закон про окуповані території, низку законопроектів щодо зупинення дипломатичних відносин із Росією. На сьогодні треба визнати, що є окуповані території, ми їх не контролюємо. Якби «торгівля на крові», як її називають блокадники, була невигідно Кремлю, її б уже давно зупинив Путін. Ураховуючи, що цього не робила Москва, а зробили українці – означає, що це вигідно, зокрема Ахметову, який ділиться своїми статками з української владою, заробляючи на вугіллі, тарифах тощо.

Тому є лише одна межа компромісу – ухвалити зазначені законодавчі документи, аби раз і назавжди закрити кордони з Росією, зупинити будь-які взаємини з окупованими територіями доти, поки їх не звільнять, і припинити фінансувати не лише терористів, а й людей, які перебувають в ОРДЛО, і яких ми не контролюємо. Адже вони не розраховуються з нами за електрику і воду. Теж саме стосується і Криму.

Так, це українські території, але вони нам наразі непідконтрольні. За все, що там відбувається, згідно з міжнародними нормами, відповідає окупант. Ось коли ми їх звільнимо, коли в нас буде план дій зі звільнення, то тоді ми маємо забезпечити ці території.