Григорій Козловський: Мрію про матч перемоги добра над злом

Григорій Козловський — почесний президент футбольного клубу "РУХ", бізнесмен, меценат, співвласник Львівської тютюнової фабрики.

За три роки до початку війни Григорій Козловський почав будівництво Академії футболу "РУХ" навколо Винниківського озера під Львовом. Сьогодні це один з найсучасніших центрів розвитку футболу в країні, а також осередок волонтерського руху і допомоги дітям, які постраждали від російської агресії.

Перед початком сезону Української Прем'єр-Ліги (УПЛ) спеціальний кореспондент РБК-Україна завітав на базу Академії та розпитав Григорія Козловського про футбол, соціальну сферу, бізнес і волонтерство. А також взяв бліц-інтерв'ю у Дмитра Поворознюка з проекту "Трендець", який є організатором літнього табору для дітей на базі академії.

"УПЛ стане ще однією сторінкою історії вольового народу"

— Попри війну, 23 серпня починається сезон Української Прем’єр-Ліги. Які ваші очікування від сезону? Кажуть, що багато клубів втратили гравців, тому шанси зайняти найвищі місця з’явились тепер у багатьох.

— Втратили насправді не тільки клуби, які знаходилися в верхній частині, а, в принципі, всі. Хтось більше, хтось менше – але зазнали втрат всі.

Які очікування? – В першу чергу, очікування свята, перемоги. Бо початок чемпіонату – це ще один крок до нашої перемоги. Показати, що навіть у такі важкі часи українці є сильною, вольовою нацією, яка дуже любить футбол. Тому, я думаю, цього очікують не тільки футболісти й президенти клубів, а й всі уболівальники.

Днями дивився матч "Ворскли" і неабияке задоволення отримав від футболу, тому що це наша українська команда. Мав гордість за команду, за результат, за якість футболу.

Футбол є домінуючою складовою для українців. Я завжди це казав, що у нас у крові любов до футболу. Україна – це як європейська Бразилія.

У футбол завжди грали в важчі часи. Пам’ятаєте, київське "Динамо" грало у 1943 році, хорвати грали чотири роки під час війни. Я думаю, це буде ще однією сторінкою вольового народу, вписана у світову спортивну історію.

— Війна накладає свої особливості. Чи відомо вам, які додаткові заходи безпеки будуть забезпечені під час проведення цього сезону?

— Як і вся футбольна спільнота, я також в очікування нових правил, які мають бути забезпеченні під час матчів. Вони ще невідомі, поки ще йдуть розмови в межах чуток та здорового глузду, але достеменно, що саме буде запроваджено, – невідомо.

Але, в принципі, я знаю, що кожен клуб готується. Усі готують додаткові заходи безпеки, щоб футболісти мали можливість грати в футбол в безпечних умовах.

Я думаю, варто дочекатися розпорядження Кабміну або якось окремого розпорядження Української асоціації футболу (УАФ).

Але ми точно готові грати в футбол. Готові грати в критичних умовах, навіть під ракетними обстрілами. У футбол ми точно будемо грати, точно не здамося, точно будемо гідно тримати спортивний фронт.

— На трибунах вболівальників не буде.

— Вболівальників точно не буде – це 100%. Хіба, дай Боже, ми до початку чемпіонату переможемо. Всі футболісти хочуть грати з вболівальниками, а вболівальники – дивитися футбол на стадіоні. Але потрібно трошки зачекати до нашої повної перемоги.

— Чи є якесь особливе фінансове навантаження на клуби через проведення сезону під час війни?

— Ви знаєте, у всіх по-різному. Наприклад, якщо ми будемо грати у Львові, то на львівські команди це навантаження буде меншим. Ми все-таки вдома, нам, напевно, буде легше і морально і фінансово грати в футбол.

А клуби з Харкова, Одеси й інших міст, які під постійними обстрілами – їм буде набагато важче й дорожче. Але будемо допомагати один одному, йти один одному на зустріч.

Ми усі – одна футбольна спільнота й повинні в тяжкі часи показати, що ми єдина сім’я. Це надзвичайно важливо зараз.

— Тобто ви не виключаєте, що база "Руху" буде запропонована іншим клубам?

— Не тільки не виключаю, а я вже запропонував багатьом клубам базу на дуже пільгових умовах. Якщо хтось буде в дуже критичних умовах, ми залюбки підемо на зустріч.

Так склалося, що наші умови сьогодні трохи кращі, тому ми готові цими умовами поділитися з іншими клубами.

Крім того, у нас чотири поля: "Стадіон Маркевича" й три поля на базі. Ми самі звернулися з пропозицією в УАФ, щоб внести ці поля як резервні на випадок великих форс-мажорів. УАФ залюбки підтримав нашу ідею.

Фактично, на наших полях можна грати всі тури з проміжком у 2–3 дні. Розуміючи, що зараз може бути багато непередбачуваних ситуацій, ми самі звернулись до асоціації з такою пропозицією.

— Львівська область — одна з чотирьох, які будуть приймати матчі. Як ви думаєте, чи готова інфраструктура до такого навантаження?

— Думаю, так. Львівська область завжди була з дуже розвинутою інфраструктурою, завжди дуже футбольною. У нас є чемпіонат області, є Федерацію футболу Львівської області, все працює в цьому напрямку дуже круто. Всі з нетерпінням очікують початку УПЛ. Тому впевнений, що Львівська область точно з цим завданням справиться.

"В Польщі ми знайшли кровного союзника"

— Ще питання щодо розширення чемпіонату. Чи обговорювали ви з керівництвом УПЛ можливість розширення й створення окремої ліги з Польщею?

— Це моя мрія. І я її озвучив ще роки три тому. Тоді, коли я її озвучував, всі дивилися на мене скептично, з великим непорозумінням, м’яко сказати, як на людину, яка говорить щось незрозуміле. Тоді це було смішно, зараз це вже не смішно, це вже реально.

Я мав переговори з деякими керівниками клубів, вони теж з розумінням відносяться до цієї ідеї. Мало того, ми мали зустріч в Польщі з президентом федерації, де також обговорювали таку можливість. В принципі, у них розуміння є, як це зробити. Звісно, це важко, але я думаю, що польський і український народ під час війни показали, що ми є справжніми братами.

Монголи з московського болота розказували, що вони нам брати. Направду ми розуміємо, що це не так, бо відколи монголи нам стали братами? А от з польським народом, не дивлячись на непросту історію, ми показали, що є братами.

Ви знаєте, інколи буває і в родині, коли між двома братами є непорозуміння. В принципі, це не зовсім нормально, але це не є смертельно. І ці непорозуміння позаду, бо зараз ми з поляками показуємо, що готові бути разом. Поляки всьому світу показали, що готові битися, і були одними з перших, хто став на захист України. Це багато чого вартує, і, повірте, українці ніколи цього не забудуть. Вони точно будуть це пам’ятати.

Власне, я тішуся з того, що дожив до тих часів, що ми можемо сказати, що ми з поляками є один народ. Війна показала, хто справжні брати, а хто справжні вороги. Ми це завжди знали, але зараз це знає весь світ. Ми знайшли не просто союзника, а кровного союзника. Повірте, на сотні років наші майбутні покоління це будуть пам’ятати.

"Війна витягнула українське ДНК зі всіх українців"

— Ви ці п’ять місяців в країні, в бізнесі, в русі…

— В прямому і в переносному сенсі…

— Як ці місяці змінили Україну та українців?

— Я думаю, що війна зробила Україну більш українською, львівською, галицькою, тобто оті цінності, які були притаманні більше галичанам зрозуміли всі. Це – відданість культурі, мові. Ми за це завжди боролися, завжди нашою мовою розмовляли.

Інша Україна якось скептично до цих речей відносилася, але війна витягнула українське ДНК зі всіх українців: і з російськомовних, і з людей, які, можливо, ніколи на це уваги не звертали.

Подивіться, скільки людей принципово перейшли на українську мову, вчать рідну мову, почали цінувати її. Тобто ми зрозуміли, що Україна там, де українська мова. Тому що в будь-який час з неадекватним сусідом можлива історія, коли він приходить і захищає "рускоязичних". Але він боїться захищати їх в Америці, тому що розуміє, що по шапці там отримає за три дні. Тому шукає миролюбиві країни, які не готувалися до війни, які жили у мирі та злагоді.

Це дало змогу українцям задуматися: хто ми, що ми, який наш генокод. Він спрацював саме зараз, і тепер багато людей із Центральної, Східної України палко борються за нашу незалежність, за наші українські цінності.

— На вашу думку, скільки може тривати ця війна?

— Хочеться, щоб вона закінчилася завтра, але для того, щоб вона закінчилася, кожен повинен робити свою роботи. Кожен, як та мурашка, повинен приносити свій вклад у нашу перемогу.

Скільки триватиме війна? Я не аналітик, не воєнний. Але моя суб'єктивна точка зору, що нам ще роки два доведеться воювати з таким неадекватним агресором, як Росія.

Доведеться навчитись жити у війни, як Ізраїль, тому що з таким сусідом ми не маємо інших варіантів. Ми мусимо бути сильними, мусимо завжди бути готові відстоювати свої землі, завжди бути напоготові.

Тому, на жаль, нам пощастило, з одного боку, з таким сусідом, як Польща – братським сусідом. А з іншого боку, не пощастило з монголами, які ще з ХІІІ-ХІV ст. нападали на наші землі та, на жаль, такими ж варварами й залишилися. Як показала практика, у них нічого не помінялося. Вони як ходили в туалет в ліс, так і ходять. Для них досі унітаз – предмет розкоші. Кажуть, вони з них і воду п’ють, і їсти варять… (сміється)

— Зараз багато негативних прогнозів щодо економіки України. Наскільки буде важко? Що повинна зробити держава, щоб підтримувати бізнес, соціальну сферу?

— Вже зараз важко, але буде ще важче, набагато важко. Ви розумієте, зараз не потрібно сидіти та думати, що зробить держава для бізнесу. Зараз кожен з нас, бізнесменів, повинен ставити питання: а що ти зробив для держави, що ти зробив для країни, що ти зробив для людей?

Державі важко. Україна зараз зажурилась, як співається в пісні, і похилилась. І наше завдання – підтримати країну, і ми повинні віддати все, що можемо і не можемо, для того, щоб допомогти державі. А після війни ми точко відбудуємо прекрасну країну вільних людей. Українці — дуже працелюбний народ, ми дамо собі раду.

— На прикладі вихованців академії "Руху", як на вашу думку, війна вплинула на дітей? Що буде з майбутнім поколінням?

— Діти дуже чуйні й ранимі. Якщо вони й не висловлюють своїх думок щодо війни, все одно дуже переживають й стресують. Я навіть по своїх дітях бачу, як вони реагують на сирени, з якими відчуттями біжать в підвал під час тривоги. За цим дуже боляче спостерігати.

На жаль, в майбутньому нас чекає ціле покоління дітей, яких будуть називати дітьми війни. Гірше за це тільки те, скільки дітей вже загинуло. Я дивився на останні кадри з Хмельницького, серце кров’ю обливається, коли дивишся на це. Нема нічого гіршого, коли гинуть діти.

"Багато футболістів готові хоч зараз йти в армію"

— Як війна, загальна ситуація в країні впливає на фізичний й моральний стан футболістів?

— Я розмовляв зі своїми футболістами, вони вже настільки змучились чекати, що хочуть діяти. В мене багато футболістів готових хоч зараз йти в армію.

Одного разу ми сиділи з футболістами, розмовляли, я їм кажу: "Якщо так станеться, що нам прийдеться всім піти в армію, я піду, будемо робити свій батальйон "Руху". Знаєте, що мені хлопці сказали? – "Петрович, ми всі з вами, ми всі хочемо воювати, всі будемо захищати нашу країну".

Я думаю, кожен українець, який любить цю країну – а таких зараз багато – готові захищати її. І повірте, якщо настане такий час – всі підуть воювати.

На Галичині кожен готовий йти воювати. Моя бабця була бандерівкою, з 15 років жила у лісі, воювала. Це у нас в крові. Усі – і жінки, і літні люди – будуть брати зброю в руки й воювати. Тут будуть стріляти кущі, буде горіти земля, будемо битися до кінця.

Українці точно не будить жити в якомусь ярмі, щоб нам буряти, монголи чи ще якісь монголоподібні люди розказували, як ми маємо жити. Тут так точно ніколи не буде.

"Ми разом з армією, разом з народом"

— Мабуть, такий войовничий настрій заряджає і перед футбольними турнірами?

— Бойовий дух присутній, як ніколи. Усі тренуються, руки не опускають. Ми готуємося, бо у кожного є свій фронт.

Але хлопці не тільки тренуються. На днях усією футбольною спільнотою збирали у воєнний госпіталь допомогу, купили два апарати за 4 млн гривень. До акції долучилося дуже багато футбольних людей: Мирон Богданович Маркевич, Олександр Шевченко, Віктор Вацко, й багато-багато інших.

Дуже хочу, коли закінчиться війна, зібрати лікарів, які рятували життя наших солдатів, самих солдатів, які одужали й повернулися до повноцінного життя і провести Матч перемоги. Матч перемоги над смертю, матч перемоги над московськими монголами. Це буде матч перемоги добра над злом.

— В якій допомозі зараз є найбільша потреба? Які ще благодійні акції плануєте проводити?

— Ми зараз більше працюємо з нашим полігоном, є багато речей, які необхідні: починаючи від лопаток, закінчуючи кариматами та іншими речами. Багато чого потрібно. Але, думаю, недоречно говорити про це, щоб ворог не знав, чого нам бракує. Нехай знають, що ми працюємо й не зупиняємося. Ми знаємо, які проблеми у солдатів, і ми разом з армією, разом з українським народом.

"Навіть під час війни потрібно займатися дітьми"

— Зараз на базі академії організовано дитячий футбольний табір Trendets Camp. Як виникла ідея, наскільки складно було організувати набір в нинішніх умовах?

— Ініціатором проекту був Дмитро Поворознюк. Ми планували цей проект ще минулого року, й не дивлячись на війну, вирішили все-таки його реалізували.

Запросили понад 800 дітей в академію, тут вони мають можливість відволіктися від війни, мати гарне й яскраве дитинство, не дивлячись на ситуацію в країні.

Близько 160 дітей – це є дітки наших солдатів, які воюють. Багато дуже діток з тих сімей, де батьки зараз на передовій, захищають нас, наш спокій і наш мир.

— Це діти, які не тільки футболом займаються?

— Це просто діти, які люблять футбол, не лише ті, хто професійно ним займається. В таборі у нас і футбол, і багато різних видів спорту. Діти співають, танцюють, малюють, креативлять, складають різні тести.

Ми хотіли дати дітям місяць іншого життя. Звісно, хочеться, щоб дітей було більше. Але більше нам зараз просто не дозволяють можливості. Але бажання є, і думки є, і я думаю, що ми в цьому плані будемо працювати.

— Набір у футбольну академію планується?

— Набір у футбольну академію йде повним ходом. Ми набираємо діток 2011-2012 року. Вже вийшли на фінішну пряму, в нас вже відібрано 45 діток, вони ще мають пройти останній четвертий тур.З кожної вікової групи будемо лишати 25–30 діток.

Я спілкувався з тренерами, кажу: "Як наші дітки?" Кажуть: "Ще сильніші, ніж попередні". Не було б війни, я б у всіх групах залишив по 45, але зараз, на жаль, не можу.

Торік у нас було в академії 35 дітей 2010 року. Дітки прогресують, їздять на турніри, зараз живуть закордоном. Перемагають там усіх. Група діток 2004–2005 років на днях грала з англійським "Вест Гемом" в фіналі. В півфіналі перемогли чемпіонів Польщі, причому наші діти на рік молодші.

Тобто, академія працює, обертів не збавляємо. Впевнений, що після перемоги нам будуть потрібні сильні футболісти, які будуть представляти Україну на міжнародній арені.

Нам потрібні сильні футболісти, порядні люди, якими українці будуть пишатися. Я дуже радий, що футбольна академія "Рух" виховує майбутніх зірочок, які стануть гордістю цієї країни. Найвища благодать людини – дати можливість іншим людям реалізувати свої мрії. Вважайте це моєю життєвою місією.

До бесіди долучається керівник проекту Trendets Camp та засновник популярного YouTube-каналу "Трендець" Дмитро Поворознюк.

— Розкажіть про табір і ваш проект, як виникла ідея?

— Зараз фокус у дітей на війні, багато хто з них переживає, багато хто в бомбосховищах. І зрозуміло, ніхто не знає, коли ця війна закінчиться. Діти втрачають своє дитинство. Щоб такого не було, ми вирішили відкрити Trendets Camp разом із "РУХом", де ми зможемо зібрати дітей з різних куточків України.

Є діти з Маріуполя, Одеси, Дніпра, Харкова і т.д. Дуже багато дітей зі Сходу. Футбол дає їм можливість відволіктися від війни. Вони разом тренуються, організовують концерти, співають, танцюють, проходять ментальну реабілітацію.

Ніхто немає права забирати радість у дітей, тому ми маємо зробити все для того, щоб вони отримували щастя від життя.

Наш спортивно-соціальний проект показав, що навіть під час війни потрібно займатися дітьми. Коли ти ходиш по дворах і дивишся, як вони стоять і не знають, чим зайнятися, або сидять в телефонах чи квартирах, то майбутнє ми з таким поколінням не побудуємо. А через спорт діти виховують в собі багато корисних якостей: дисципліну, відповідальність, командний дух та, звісно ж, любов до України.