Звільнення Широкино 3 липня: як зараз виглядає курорт-привид на березі Азовського моря

Земля біля моря, що з райського куточку перетворилася на зону відчуження, всіяну мінами

Таким сьогодні є село Широкине Волноваського району Донецької області.

У стратегічному сенсі Широкине є запорукою безпеки Маріуполя, і, можна сказати, що селище прийняло на себе основний удар. Як наслідок, Маріуполь убезпечено, натомість, у Широкиному годі знайти вцілілу будівлю, йдеться в повідомленні фонду допомоги українським військовим «Повернись живим».

Рівно три роки тому, саме в цей день, 3 липня 2015, Широкине було звільнене від окупантів. Утім, це було лише перше звільнення, друге (і хочеться сподіватися, вже остаточне) відбулося у лютому 2016 року.

Втім, кожен учасник подій має своє бачення стосовно дати «остаточного звільнення». Але в одному погляди сходяться:

«Широкине стало такою символічною лінією розмежування, якою до цього був аеропорт», – коментує сотник Кирт із батальйону «Азов».

«В січні 2015-го був обстріл східного мікрорайону Маріуполя. І тоді треба було «сепарів» відтіснити від Маріуполя. Коли зайняли Широкине, тим самим відтіснили позиції артилерії якнайдалі, вже вони не могли бити по Маріуполю, тим самим він був захищений. Це було головною ціллю стратегічною на той момент. Це був лютий 2015 року, перші числа. Тоді були наші перші втрати…», – згадує командир саперного взводу батальйону спеціального призначення «Донбас» підполковник Акимович Сергій Георгійович, позивний «Акім».

Офіційно влітку 2015 року тривало «перемир’я», але і далі не припинялися залпи мінометів і САУ 152-го калібру.

«Приблизно до кінця червня дійсно були жорсткі бої, 28 числа я був востаннє під дуже потужним обстрілом, коли зруйнували багато будинків за Широкиним, в Бердянському. Почалося зранку, пропала електроенергія, постраждала техніка… Слава Богу, люди не постраждали…», – говорить Акім.

Добровольчі батальйони «Донбас» і «Азов» міняли на позиціях одне одного, ротації відбувалися кожні п’ять днів. Також оборону Широкиного тримали бійці ДУК (тепер це підрозділ УДА) та батальйон імені Шейха Мансура. По суті, до кінця липня саме селище утримували добворольці. Із серпня туди зайшла морська піхота і розвідка.

«Нашу колону обстріляли, коли ми тільки заїхали, мене тоді сильно поранило. Були поранені і вбиті, зокрема боєць, котрий мене витягав – я лежав без свідомості, він врятував мені життя – витягав мене з-під обстрілу, і його вбили. Це коли наша колона 15 лютого провтикала поворот, коли ми «Азов» міняли під обстрілами, і заїхали до школи, до «сепарів» по Радянській прямо, і як тільки ми під’їжджали, снайпер одразу вбив мого товариша, котрий сидів поруч, по колоні почався шквальний вогонь, мене поранило…», – розповів боєць батальйону «Донбас» із позивним Авер.

Інший спогад Авера веселіший: він із двома побратимами, Вокером та Третім (котрий загинув у 2017 році), угнали ворожу «беху» – БМП, що стояла у зоні, котра прострілювалася вдзовж і впоперек.

Коли було оголошено демілітаризацію селища, за задумом обидві армії мали відійти назад на два кілометри.

«Було зрозуміло, що коли ми відходимо, на наші позиції заходять «сепари». Вони жодної домовленості ніколи не виконували. В нас була дуже чітка позиція: ми не можемо відступати, ми не можемо відавати нашу землю, ми не підемо на це і не віддамо ані метра української землі. Така була позиція всього батальйону. Нас підтримав «Азов», і так воно і сталося, ми звідти не пішли», – розповідає командир взводу.

«У Широкиному досі квітнуть троянди, посаджені за минулого, довоєнного життя, а історії літа 15-го потроху перетворюються на легенди. Там досі точаться бої – тільки «прилітає» вже з більшої дистанції, ніж тоді. Стін, які слугували прикриттям за ці роки, суттєво поменшало», – підсумували волонтери фонду.