Було моторошно, страшно та красиво: неймовірна історія бійця, який пережив пекло в Дебальцевому

Politeka публікує монолог екс-бійця 95-ї бригади Івана Трембовецького з позивний «Юнга», в якому він розповідає, як українські бійці боролися за Дебальцеве, намагалися утримати підходи до нього, про те, як він зустрічав свій День Народження під свист куль і під страхом смерті

Нагадаємо, повідомлення про захоплення бойовиками Дебальцевого з’явилися 20 лютого 2015.

Уже в наші дні бійці згадують ті бої за місто з тремтінням у голосі.

«Ті три ночі«боги війни» влаштовували пекло! Часткова евакуація тих, хто опинився в оточенні, почалася 12 лютого. До 15 числа ворожа артилерія крила, як божевільна, особливо по ночах. Група, в якій я був, повинна була 13 числа зайти в оточене місто, і щоб вивідати польову дорогу, по якій буде відбуватися завезення продовольства і вихід військ. По дорозі фіксувати координати техніки супротивника – її вистачало!

Зайти в Дебальцеве, знайти 40-й бат, допомогти утримати ВОП, об’єднати їх і утримувати позиції до початку перемир’я. Потім вийти і заново обстежити дорогу.

Ніч на 14 лютого була безсонною! Ледь не «вальнув» розвідників 25-го бата – по рації встигли повідомити, що це свої. До речі, в підвалах жили місцеві, кілька десятків. Ми їх трохи годували – напередодні нам, як «смертників», дісталося чимало «смакоти».

На наступний ранок займалися евакуацією поранених. Арта вщухла, почалося перемир’я. Тиша – страшно було! Каталися, як лижники, бо від нерозірваних приколів від мін до «Градів», «Ураганів» і іншої маячні дорога скидалася на ялинку, реально, було стрьомно!

Зв’язку не було ніякого, рації глушили. Місто нагадувало сцену постапокаліпсису – розбиті дороги, будинки, дитячі табори … Надійшов наказ виходити. Сказали, що ми повинні вийти так само тихо, як і зайшли, і знову-таки, перевірити дороги! В ніч з 15 на 16 лютого вийшли в Миронівське. По дорозі зустріли кілька кинутих танків і ЗІЛ. День відпочинку – ввечері наказ повертатися. Потім його скасували. А потім знову відновили. Правда, тим, хто не готовий, запропонували залишитися на базі. О 23:00 вирушила наша перша група, в 00:00 мене все дружно і тихо привітали з днем ​​народження (32 роки виповнилося, блін!), і група пішла займати позиції і висоти.

Наші входили красиво – по 20 осіб в броні. І починають «фігачіти» по нам! Що ми тільки не робили – пускали «сигналки», піднімали прапори! Пофіг! Один легкий «трьохсотий» … Втім, перша колона заспокоїлася, зрозуміла, що ми свої … Це був треш – ти з прапорами і сигналка бігаєш, себе визначаєш … Зв’язку немає … Прапори на дерева розвісили, щоб їх орієнтувати, противник це просік і нефігово працював по нам артою і танчиками. Одного разу щось касетне прилетіло зовсім поруч – красиво виглядало, і моторошно.

Цілий день евакуювали поранених, зустрічали і направляли колони наших бійців, коректували арту по терористах. Потім надійшла команда обкопуватися і триматися до останнього: «Є підстави очікувати, що противник буде прориватися!».

Наказ командування змусив нас переміститися на 4-5 км вглиб, а потім нам наказали повертатися в штаб. Всі живі, але контужені. У мене рука в плечі тріснула – не міг підняти. Вирвалися, але викликають по рації терміново в штаб. Іду і злюся, що після бою ще смикають. Заходжу, а всі сидять за столом і … вітають мене з Днюхою! Подарували чотири сепарських магазину для АКМС 7.62, три апельсина і пакет цукерок.

«Звиняй, братан, більше нічого немає». «Та без питань, мужики! Дякую! Добре, що ми живі! Це найсмачніші у моєму житті апельсини і 30 грамів віскаря», – відповів я».

Джерело: Повернись живим